МОВНІ СВІДКИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНЦІВ

Інтерв’ю з доктором філол. наук, проф. К.М. Тищенком для журнала „Дивослово”, травень 2007

 

(Презентація книги: К. Тищенко

 „Мовні контакти: свідки формування українців”.

– Київ: Аквілон-Плюс, 2006)

 

Редакція „Дивослова”: – Костянтине Миколайовичу, поява Вашої нової монографії стала помітною науковою подією. Читача зацікавлює серйозний і водночас доступний заголовок на обкладинці: „Мовні контакти: свідки формування українців”. Обсяг книжки (понад 400 сторінок), її 20 нарисів, об’єднаних у 6 розділів, різноманітність тематики, півтораста карт, схем, таблиць, зображення понад 120 облич людей різних антропологічних типів – українців та їхніх сусідів, – усе це, безперечно, говорить про ґрунтовні попередні студії. Заради чого таку книгу можна було написати? 

Проф. К.М. Тищенко: – Можна сказати, що у книзі зібрані відповіді на найчастіші запитання студентів і екскурсантів знайомого Вашим читачам Лінґвістичного музею[1] (у ньому за 15 років перебувало вже понад 8 тис. відвідувачів). Книга є частиною і продовженням музею. На нашій історичній ниві поросло стільки навколонаукових бур’янів, що в людей виникає потреба у певних точках відліку, надійних наукових орієнтирах. Зусиль самої лише археології, або антропології, етнографії тут замало. Предмети їхнього дослідження „мовчазні”. А ще коли їх, до всього, починають інтерпретувати аматори, „добра не жди”.

Опублікована книжка нагадує, що мова (з топонімією) насправді є одним з історичних явищ, у повному сенсі „промовистим” і добротним науковим джерелом – у тому числі й для самої історії. Наука – це та, що з примітками і з прискіпливим посиланням щоразу на доведені факти; а міфологія якраз цього уникає. Хоча міф, як і наука, оперує словами, але він не дбає про їхню відповідність дійсності. Міф боїться перевірки своїх „джерел”, а наука від цього тільки міцніє. Звичайно, тому наукою і важче займатися: її висновки, принаймні, не мають бути фантастичними. А міф тільки того й бажає...

Кажуть, що Ви винайшли якийсь новий метод для дослідження топонімії.

– Справді, це так. Проте це не „золотий ключик”: сам метод гранично простий, а от застосування його трудомістке. Його назва – метод топонімічного контексту. Він полягає у підході до назви на карті за аналогією до вивчення слова у контексті: з’ясувалося, що назви у „топонімічному ландшафті” (на певній обмеженій для дослідження території) являють собою систему – вони й розподіляються кількісно так само, як слова у тексті. Навіть графіки цього розподілу відповідають кривій Зіпфа[2]. А причина цього – їхній взаємний смисловий зв’язок! Пригадуєте, як за прочитанням кількох однакових текстів (з вийнятої з черева акули пляшки), написаних різними мовами, але тотожних за змістом, героям Жуля Верна попри все вдається відновлювати крок по кроку сенс напіврозмитих водою слів, від яких залишилися „майже порожні місця”, – однак насправді – це місця між збереженими словами! І до них ідуть незримі смислові зв’язки тексту[3].

Так само і в межах сільради з кількох сіл, адміністративного району, області – кожна назва села і річки пов’язана незримими історичними зв’язками з сусідніми назвами того ж історичного періоду. І коли вона у повному сенсі слова напіврозмита усним ужитком упродовж століть – її ймовірну первісну форму попри все іноді вдається відтворити: саме завдяки збереженому сусідніми назвами смисловому полю.

Епізод з роману „Діти капітана Ґранта” – це справді добра аналогія. Щось схоже є і у Едґара По у його „Золотому жуку”. Ви свідомо виходили з цих образів?

– Навряд чи так було. Хоча виключити вплив напівзабутих рядків теж не можна. Міркуючи вже тепер над тим, як краще пояснити студентам сутність методу топонімічного контексту, дістав я з далекої полиці томик Жуля Верна і, вибивши з нього на балконі півстолітню пилюку, знову перечитав ті гарні рядки з нашої юності. Сплили забуті подробиці. Три записки написані однаковими латинськими літерами, але герої Жуля Верна здатні від початку зорієнтуватися, якою саме мовою складено кожний документ: один – анґлійською, інший – німецькою, третій – французькою. Цей висновок кожен освічений європеєць може зробити сам за характером уцілілих слів кожного тексту: у першому – that monit... of long ... sink ... lost ... and; у другому – zwei ... atrosen ... bringt ihnen; у третьому – trois ... jeté ... et 37o 11' ...  Це важливий крок до всього подальшого дешифрувального процесу: зорієнтуватися, в якому напрямку нам далі рухатися. Недосвідчений науковець цей етап проминає і, не розібравшись, починає тулити докупи речі несумісні, сама можливість сполучення яких не випливає з попередніх загальних відомостей про об’єкт. Казав же Сенека: „Як ми не знаємо, до якої гавані плисти, то жоден вітер не буде нам попутним”. І навпаки, враховуючи від початку загальний напрямок руху, ми принаймні не будемо віддалятися від можливого реалістичного розв’язку.

Переносячи аналогію з запискою на дослідження топонімічних ландшафтів України серед сусідніх земель, можна сказати, що всі назви у них записані місцевими мовами, але частина назв має у своєму складі іншомовні основи. Їх і належить розпізнавати, якщо нас цікавлять давні міжетнічні контакти, – а для цього, ясна річ, потрібно мати знання саме з тих місцевих мов, які були поширені в минулому понад Дніпром і Дністром. Про те, як вони називалися, можна дізнатися з історичних джерел: оце Вам і є перша орієнтація. То були мови скіфів, неврів і будинів (за Геродотом), потім – сарматів (за Птолемеєм), скірів, ґотів, ґепідів, гунів, аланів (за Йорданом), згодом – аварів, волохів, ясів, хозарів (за Фредеґаром і нашим Нестором). А тоді вже – мови варягів, печенігів, половців. За сучасними науковими (підкреслюю: не міфологічними) уявленнями, скіфи, сармати, алани і яси говорили іранськими мовами (В. Абаєв), неври, будини, волохи – кельтськими (О. Шахматов, О. Стрижак), скіри, ґоти, ґепіди, варяги – ґерманськими (В. Мартинов, В. Топоров, Х. Вольфрам), авари – монґольськими (О. Пріцак), гуни, хозари, печеніги і половці – тюркськими, а хозарська верхівка ще до всього прийняла іудаїзм (див. М. Артамонов, С. Плетньова). (Зверніть увагу, з арійців тут згадані лише іранці, не індійці.) Ці визнані, апробовані історичні орієнтири можливість пошуку не стільки обмежують, скільки спрямовують, водночас утримуючи від „манилівщини” – безпідставного фантазування про контакти слов’ян з австралійцями чи ацтеками.

І як же вдається на практиці рухатися у цьому, вже до певної міри обмеженому просторі?

– Зв’язок збережених іншомовних топооснов з мовами котрогось із названих кільканадцяти місцевих народів часом настільки самоочевидний, що навіть не викликає сумнівів: урочище Чухутів Яр (біля Кролевця на Сумщині) – це ‘Хозарський Яр’ [4] (згадаймо Чуфут-Кале у Криму або г. Чуфит-Кула у Молдові). Або назва с. Кимир на Львівщині – це ‘кельти’ (пор. кімрське або валлійське Cymru ‘Уельс’, cymraeg ‘валлійський, кімрський’); або ще р. Артополот на Полтавщині[5] – це давньоіранське art- ‘божество’ + сарматське polot-, продовження скіфського pord ‘потік’, пор. назву р. Прут; або р. Радоробель на Житомирщині (Олевськ) – це, очевидно, кімрське rhaeadr ‘поріг, каскад’ + awl ‘суфікс прикметника’: біля її гирла при впадінні в Уборть справді існує поріг і вирує вода[6]. Є гібридні назви: с. Кічкас ‘малий яс (осетин)’, р. Дортосай ‘гончарна вода’[7]. У цих назвах одна з морфем – іранська (ас, дорт‑), а друга – тюркська (кічк- ‘малий’, сай ‘річка’). А навколо кожної з наведених тут назв є щоразу назви-супутники, „назви-підтримка” з тієї ж мови, що й основна назва.

Тут варто підкреслити: ми не виключаємо, що хтось розкопає в мовах Америки чи Австралії якийсь аналог до звучання кимир або кічкас. Але з історії достеменно відомо, що тих мов коло нас не було, а названі у Геродота і Йордана мови – точно були. І притягати збіги звучання з-за океану без уваги до ближчих мов – це, за народною мудрістю, „кинути живе і шукати мертве”.

У більшості випадків основи давніх топонімів доходять до нас уже зміненими, деформованими від тривалого вжитку щораз у новому мовному середовищі, у відриві від первісного звучання і значення (від первісної номінації). Проте ця деформація (вона має назву „народна етимологія”) найчастіше обмежується тим, що люди змінюють у назві якийсь один звук чи склад, аби „підігнати” її під найближче зрозуміле слово зі словника своєї мови. (Водночас вони підсвідомо бояться втратити упізнаваність попереднього звучання, що й рятує назву від завеликої деформації.) І тоді з татарської назви річки Карасу ‘чорна вода’ у Криму по війні стає Карасівка, а за литовських часів під впливом лит. šakutė ‘гіллясте дерево’ виходить назва с. Шакутівщина під Шосткою на Сумщині з імовірної попередньої форми *шкутівщина, тобто ‘скіфівщина’, або зрозуміле слов’янинові с. Яблунів – з імовірного *ябгунів від монґ. ‘володарів’, або ще кілька назв Сліпорід, – вони сформувалися мабуть під час епідемії віспи з давнішого *снопорід, засвідченого навіть у літописі як Снопородъ, – зі скіфського ‘злиття потоків’. Такі непередбачувані „стрибки” у звуковій формі часом розхолоджують дослідників від занять топонімією. Справді, є межа деформації вихідної форми, після якої топонім стає остаточно невпізнаваним і реконструкції не підлягає (його вважають „зіпсованим”). Але у більшості назв цей процес не заходить аж так далеко: їхні зміни виявляють і певні закономірності. Врахувавши їх, освоївши їх, з таким хистким матеріалом, як сучасний вигляд топонімів все-таки вдається рухатися далі навіть до їх реконструкції.

Реконструкція об’єктів дослідження? Що під цим слід розуміти?

– Мабуть, знову треба звернутися по допомогу до письменника. Можна сказати, що у згаданому романі автор доступно виклав сам характер ширшої проблеми реконструкції тексту вустами лорда Ґленарвана: „Передусім, нам слід обговорити три різні речі: по-перше, те, що нам уже відомо, по-друге, те, що про що можна здогадуватися і, нарешті, те, що нам невідомо”. Ці „три різні речі” ніяк не можна змішувати, як це полюбляють робити конструктори міфів. „Гіпотези треба висувати, але в них не треба вірити” (тобто беззастережно долучати їх до прийнятих перед початком дослідження вихідних аксіом).

Читачі знають, що герої роману тричі змінювали вірогідні гіпотези, неминуче помилялися, але попри все поступово наближалися до істини. Аналізуючи після розв’язки твору в загальних рисах хід їхньої думки, автор пише у сцені розмови Жака Паґанеля з врятованим капітаном Ґрантом: „Патагонія, Австралія, Нова Зеландія [почергово] здавалися йому [Паґанелю] безперечним місцем перебування потерпілих аварію людей. Уривок слова contin, який він тлумачив спочатку як continent (континент), поступово отримав своє справжнє значення: continuelle (постійна); indi означало спочатку indiens (індіанці), потім indigènes (тубільці) і, нарешті, було правильно розпізнане як слово indigence (скрута). Тільки уривок слова abor завів в оману кмітливого географа. Паґанель вперто бачив у ньому корінь дієслова aborder (пристати до берега), тоді як це було частиною французької назви того острова Марії-Терези, де знайшли притулок потерпілі аварію з «Британії»: острів Табóр. Щоправда, цієї помилки важко було уникнути, адже на корабельних картах, що були на «Дункані», цей острівець мав назву ‘Марія-Тереза’ ”. Заради справедливості слід нагадати, що читання abor як частини дієслова aborder запропонував на самому початку Ґленарван. Відтоді його гіпотезу ніхто не піддав сумніву. А виявляється, що треба було.

Тут все настільки типово і для процесу топонімічної реконструкції – і апроксимація гіпотез (наче їх поетапне „наведення на різкість”), і включення уцілілих ділянок форми до нових і щораз перспективніших контекстів. Варто лише підкреслити, що складність досліджень топонімії на кілька порядків вища від задачі з дешифрованою запискою: текст у записці – лінійний, короткий; топонімічний простір на карті – двомірний, неозоро великий. Плюс неминуча деформація навіть уцілілої частини назв в усній вимові десятків поколінь наших предків, перш ніж ці назви – тисяч сіл і річок – були зафіксовані в документах і на картах: для більшості з них це сталося в XVІІ-XVIІI ст. І, на жаль, тут неможлива аналогія до „зустрічі з врятованим”, яка могла б прояснити геть усе. Цей тип знань складається тільки з гіпотез різної глибини й імовірності. До всього, частина колег просто з недовірою ставиться до тези про якісь „незримі” смислові зв’язки між сусідніми назвами на карті.

Хіба в цьому є щось незвичайне?

– Це нам з Вами їхнє існування здається природним. А мої опоненти кажуть: „Ви придумуєте зв’язки, яких немає. Топоніміст мусить проаналізувати окрему назву з погляду її лексичної структури та значення і сказати, щó саме він у ній бачить як філолог. І це все.” А я з цим не погоджуюся. От, скажімо, років через двісті буде хтось вивчати топонімію України і натрапить на назву міста Дніпродзержинськ. За логікою опонентів йому слід зробити висновок, що тут на Дніпрі хтось щось держав і що у формі видно певну участь поляків чи білорусів, бо топооснова має вигляд „дзерж-”. І таки точно – це все.

Натомість, ознака по-справжньому ефективного наукового підходу – це його результативність, тобто помітний приріст знань, які в чомусь доповнюють, удосконалюють багатовікову споруду теоретичної науки, – а не руйнують її. Такий приріст знань дають системний і комплексний підходи, – і я їх поділяю. Це означає, що топоніміст, по-перше, мусить вивчати не окрему назву, а назву в оточенні інших назв (в контексті), а, по-друге, він не може залишатися тільки філологом, він мусить бути водночас істориком. І тоді він вам скаже: „Погляньте-но на сусідні географічні назви: м. Дніпро-петровськ, Кіров-ське, Кіров-е, Дзержин-івка, Горького, тричі – Орджонікідзе (два села і місто), Чкалов-ка, Чкалов-е, Щорськ, Коміс-арівка, Комун-арівка, Зоря Комун-ізму, Партизанське, Червоно-партизанське, Гвардійське, Перемога. А ще Жовтневе, Перше Травня (2), Першо-травенка, Перво-майське, Майське, Маївка, далі – Радянське, Радсело, Лікнеп, Дніпрельстан, Меліоративне, Авіаторський, таки сюди ж і с. Шевченківське, Шевченкове, Тараса Шевченка. Всі без винятку ці назви пов’язані між собою за змістом не просто „філологією”, а саме своєю історичною епохою. І всі разом утворюють радянський фрактал у топонімії України. І фахівець мусить принаймні встановити, щó означали ті топооснови, які трапляються тут в різних комбінаціях у назвах цього періоду: вони й будуть ключовими поняттями епохи (принаймні, її фасаду)”. Очевидно, що іґноруючи історію, за цю справу не варто і братися, бо тоді топоніміка стає приреченою на наукоподібне обслуговування народних етимологій і топонімічних леґенд.

Так, Дніпропетровщина з Дніпрельстаном і лікнепом була-таки радянським „фасадом” і „аґітпунктом” для України (суттєвіші для того ладу речі не такими назвами і не на картах позначалися). До речі, більшість увічнених у цих назвах радянських діячів з Україною і близько не були пов’язані: це теж частина радянської політики називання. Але ж тут збереглися й давніші місцеві назви.

– Ще й скільки! Справді, як і всюди по Україні, тут історична мозаїка назв приховує десятки часових різноетнічних напластувань. Наша історична доля не дала нам іншого вибору, як той, що наші предки і зробили: мусили успадкувати частину степового „коридору” з Азії до Європи. Хто йшов – не минав. А тому й понатоптано у цьому коридорі найбільше, і візитівок позалишено – купу, і „листковий пиріг” топонімії в Україні вийшов найтовщим у Європі.  Судіть самі: для розуміння складників топонімії Франції досить розібратися у 5 послідовних шарах назв (це протобаскійський, ліґурійський, кельтський, римський і ґерманський), – а в Україні таких шарів щонайменше 27! Давнішій половині з них якраз і присвячено книжку.

І невже всі 27 шарів географічних назв усюди збереглися?

– Не всі однаково добре, це правда: то якраз залежить від області. Але послідовність основного десятку шарів – усюди та сама, що й на Дніпропетровщині, назви з якої ми вибрали як приклад до пояснень. Згаданий радянський шар, зрозуміло, найпізніший і найтонший (70 років). Він відображає революційно змінену дійсність, і тому різко відмінний за характером назв від попереднього пласту вдвічі довшого  для цих земель періоду царату (Царичанка, Єлизаветівка, Новогригорівка, Благовіщенка, Преображенка). Серед них, щоправда, є і спільні, як не дивно, – „царсько-більшовицькі” (!) назви, як-от Новомосковськ – тут революціонери виявилися слугами й захисниками справи царів. Сам Дніпропетровськ, заснований як Катеринослав „колонізатором Південної України кн. Г. Потьомкіним 1782 р. на місці запорозького села”[8], був перейменований Павлом І відверто на Новоросійськ (до 1802 р.), далі знову став Катеринославом (до 1926 р.). І хоча вважається, що „сучасну назву місто дістало на честь Г.І. Петровського – революціонера, видатного діяча” компартії[9], але серйозні російські дослідники подають „для своїх”, що перший поріг на Дніпрі лежав на 18 км нижче від „станиці Днепропетровская [10] (!) Якщо цьому вірити, то виходить, що радянська назва (мабуть, свідомо) не відрізняється від назви станиці часів царату з можливою монархічною інтерпретацією.

Глибше лежить фрактал козацької доби: Сотникове, Хуторське, Вільні Хутори, Попівка, Чумаки. Сюди ж належала й назва збудованого козаком Глобою згаданого запорозького села Половиця, з якого потім виріс Катеринослав-Дніпропетровськ. Саме в козацькі часи були також вперше документально засвідчені доти віками вживані в усному українському середовищі „сучасні” назви Дніпрових порогів. Усіх порогів за козацьких часів вважалося дев’ять: Кодак, Сурський, Лоханський, Звонець, Ненаситець (= Дід-поріг), Вовніг (Внук), Будилівський, Лишній і Вільний[11] (Гадючий). Крім порогів, були відомі 30 „забор” (які перетинали не все річище): з них найвідоміші Волошина (тобто знову кельтська), Тягинка (за назвою села, також кельтського походження), Стрільча, Крива і Воронова. Серед важливих островів – Становий (мабуть, від ґотс. staua ‘суддя’), Козлов (‘ґотський’), Дубовий (мабуть, від ґотс. daupjan ‘хрестити’), а за порогами – Хортиця[12].

До ще давнішого трьохсотрічного пласту назв Київської Руси належать згадані у книзі імператора Костянтина Порфірогенета давні двомовні назви тих самих Дніпрових порогів: „словенські” (це наші) – Островуніпрах, Неясить (згодом Ненаситець), Вулніпрах (пізніший Вовніг), Веруці (Вручий, тобто ‘вируючий’), Напредзі (власне імовірна форма „Дніпровий” з аферезою (відпадінням першого д-), пор. назву р. Напр-асівка Кг, Напр-асна Чг, Непр-ець Чг) – і відповідні їм паралельні „руські”, тобто варязькі назви, однозначно ґерманські, на що вказав іще О. Партицький[13]: Геландрі, Леанті, Ульворсі, Аєфор, Варуфорос, Струкум, а також переправа Врарія (пізніший брід Кічкас). (Після грецького перекладу значень усіх назв додано ще й тодішнє ім’я острова Хортиця – о. Св. Георгія.)

Чимало списів зламано, щоб довести первинність варязьких назв (К.-О. Фальк) або принаймні їхню самостійність (А. Карлґрен). Більше арґументів все-таки зібрано на користь погляду про первинність слов’янських назв щодо варязьких (Ю. Шевельов, В. Міллер, Р. Екблом, О. Толкачов)[14]. Виявляється, що і тут шляхом вивчення топонімічного контексту вдається додати до вже висловлених низку цілком нових незалежних арґументів.

Різні дослідники довели, що „руські” назви є скандинавськими передусім за морфемним складом: пор. шведс. Hólmfors ‘острівний поріг’, Gaellandi ‘гучний’ (пор. пізніший Звонець), Ǽifórs ‘волоковий поріг’ (отже, це пізніший переклад зі слов’янського народного тлумачення давнішого *волоховий, – пор. Лоханський); Báruforsхвильовий поріг’ (знову вказівка на вторинну кальку-переклад вже з народноетимологічного розуміння давнішої слов’янської назви – після забуття *вун-, вулн- ‘гун’); з іншого боку, у початковій частині Báru тут може зберігатися й тюркська назва Дніпра – Варух; Strukum ‘на стрижні’; а також назва броду Vrár faeria ‘переправа на повороті’.

Крім того, разом з прозорою скандинавською етимологією цих назв, на користь скандинавської належності говорить і їхня традиційна саме для Скандинавії структура: спеціально проведені студії показали, що вона „відповідає основним типам утворення мікротопонімів, які позначають у Скандинавських країнах острівці на річках, мілини, пороги тощо”[15]: 1) слово-характеристика об’єкта + fors ‘водоспад’ (ІІ, V, IV? пороги); 2) дієприкметник на -ndi ‘-щий’ (ІІІ і VI пороги); 3) іменні назви порогів (VII i IV? пороги)[16]. Структура назви першого порогу поки що неясна.

Цікавий периферійний архаїчний тополандшафт з аналогічними назвами зберігся у Новгородській області: села Хортицы, Порог, Звонец, Внуто (NB). Ще ближче територіальне сусідство сіл Званец і Внино (далі – Пуст-ынь, Вал-унь) зустрілося у Вологодській області Росії. У Білорусі поруч із с. Званец виявилися села Шапчыцы < ж-, Ямное, Зімніцы, Залатоміна. Такі оточення алтайських назв спонукали переглянути топонімічний контекст усіх 27 назв цього типу (сіл і річок) в Україні. З’ясувалося реґулярне сусідство топооснови Звон-, Дзвін- з етнофорними гунськими назвами: Дзвінки Хм ^Вікнини < *õк- ‘гун’ (далі Зіньки, Окіп); Дзвенигород Тр: Окопи < *õк-, Юр’ямпіль < *онгур- + ям- + поле ‘поле гунських наказів’, Іване-Пусте; Дзвониха Вн ^СоколИНці, ВУЛИГа, ОНИТківці; р. Звонець у с. Либохора Лв: Тухля, ЯМЕЛЬник, ЖУПАНи; с. Звеничів Чг ^Осняки, Гучин, Гуньківка; Звенячин Чв: ОНУТ (!), Вікно; Звеняч Тр ^Скоморохи (при чому тут до гунів загадкові ‘скоморохи’ детально поянено у книзі[17]) і т.д. Звідси висновок – назва Звонець з очевидністю усюди є слов’янським переосмисленням попереднього з-ВОН-ець < *вон- ‘гун’; ця назва пізніша від гунської епохи. І тому, зокрема, gelandi знову виявляється ще пізнішим перекладом цієї народно-етимологічної форми. Тоді вже і слов’янський Ненаситець виглядає як імовірний результат засвідченої у Костянтина Порфірогенета топооснови *неяс- і в такому разі є переосмисленням назви ‘після ясів’, – пор. і сусідній брід Кічкас ‘малий яс’.

Таким чином, отримані завдяки врахуванню системних зв’язків результати схиляють до етимології назв порогів, відмінної від традиційних пояснень: основа назви Кодак – очевидно етнофорна ‘ґот’ (він став згодом Кайдацьким, а далі й Козацьким); Сурський < р. Сура з іранс. ‘сильна’[18]; Лоханський і, напевно, Лишній < *влох- ‘волох, кельт’; Вовніг < *ун-, во(л)н- ‘гун’ (пор. с. Вонігове Зк, Венигово під Чебоксарами, Вовна См і р. Внуди См) має синонімічну, очевидно мадярську назву Внук (пор. с. Онок Зк від мадярського onok ‘гуни’) – за А. Амброзом, неподалік на обох берегах Дніпра розкопані й досліджені дві великі гунські стоянки. Топонім Дід-поріг – явно домислений пізніше внаслідок його сусідства з порогом Внук, назву якого почали розуміти буквально – в дусі народної етимології. Назви Звонець, Ненаситець, які справляють враження слов’янських утворень, насправді є імовірними переосмисленнями попередніх топооснов з-Вонець ‘гунський’ і Не-яс- ‘після ясів’.

Топонімічний пласт, давніший від цього києворуського, залишило тисячолітнє панування степовиків-алтайців. І це не лише печеніги чи половці – виявляється, тут цілком упізнавані й попередні „візитівки”, і вказують вони на  добу Великого переселення народів у ранньому середньовіччі (IV-VIII ст.). На порубіжній з Полтавщиною річці Орелі лежить чимале село Китайгород, а через річку – величезне за площею (3 х 12 км) село Могилів (тобто „монґольске”). У степу на південь від Дніпропетровська є ще одне село Китайгородка, – і таких назв в Україні 6, вони всі містять ту саму топооснову – тут ідеться не про Китай, а про монґольське плем’я киданів, які брали участь у гунських походах (до речі, вони ж і Китай завоювали, звідки й походить слов’янська назва цієї країни). Далі с. Шенгури (тут шанували онгурів-гунів), Ордо-Василівка, Вовніги (‘гуни’), Родіонівка (старіші форми – Радивонівка: тут гунам раділи), Ягідне, Приют (< ют-, йогуд- ‘хозарин’), Гуляйполе (*гун-, гул- ‘гун’), Чаплине, Чаплинка (від згаданого монґ. *жабгу-, ябгу- ‘володар, воєначальник’) – як сказано, сюди ж належать і численні Яблунівки;  а ще – Мажари, Нове Мажарове ‘мадярське, угорське’.

А давніші від гунського шари назв на Дніпропетровщині збереглися?

– Аякже! Низку топооснов інакше просто не вдається інтерпретувати. Як і на всій території України, тут існує фрактал назв, що вказують на присутність ґотів (ІІ‑IV ст.); так, навколо Дніпропетровська: Водяне, Без-водне (особливо цікаво, коли село з такою назвою лежить якраз на березі річки). Імовірне справжнє значення цих назв – „без-ґотське”: не забудьмо, що народна назва м. Ґдов – якраз Вдов, а його мешканців – вдовляне[19]. Також на ґотів вказують назви Отрадне, Отрубок, Одарівка (це, очевидно, множина: *(g)oðar), Дубове (ґотс. daupjan ‘хрестити’), П’ятихатки (досить поширена топооснова п’ят- є народним пристосуванням ґотс. fijand ‘ворог’, – пор. також податкові округи в Новгороді – пятины, і села з такими назвами у Мордовії). Закономірний перехід початкового ґотс. f- у слов. п- відомий з назв річок *Fiskahwa ‘рибна річка’ > укр. Піскава, Fuldahwa ‘польова річка’ > укр. Полтва[20] і в такому разі Полтава тощо. Як саме пощастило вийти на всі ці топооснови через зв’язки з сусідніми, краще збереженими назвами, детально розглянуто у книзі в нарисі 15 „Відгомін ґотської держави”, а також у нарисах 16, 18, 19.

Ще глибше в часі (від -ІІІ ст.) лежить пласт кельтських назв. На Дніпропетровщині це: Волоське, Волочаївка, вже пристосована назва Ляшківка, Тарасівка (Тараніс – бог грому), сюди ж назва с. Терсова і двох річок Терса, Губиниха (‘ковальське’), Дудківка (‘ливарне’), Новомалинівка (кімрське mael – ‘князь’), Пологи (< *по-влохи), так само Плоське (пор. білор. Полоцк, рос. Плоцкое), Біленщина (Біленус – поширене ім’я кельтського божества). Тут непочатий край роботи. Перефразуючи сучасного дослідника кельтських старожитностей, як по інших післякельтських землях, так і в Україні Кельтську Атлантиду доводиться не піднімати з морського дна, але по крихтах вишукувати в фундаментах сусідніх потужних культур, елементи яких за віки спресувалися в конґломерат[21].

Повертаючись до топонімії Дніпропетровської області, слід сказати, що „на самому споді” її лежить відомий зі шкільного підручника іранський (скіфо-сарматський) пласт (від V ст. до н.е. до ІІ-ІІІ ст. н.е.) – з такими назвами, як Дніпро, Дністер, Дунай, Дін, Донець: усюди видно початкову морфему – Дон- (з іранс. dan- ‘вода, річка’), і вона, уявіть собі, збереглася на Кавказі в 400 назвах осетинських річок (осетини є мовними нащадками скіфів). А тут, у степах біля Дніпрових порогів, скіфи півтисячі років випасали стада худоби на улюблених пасовиськах. Ці напівкочові іранці залишили незліченні кургани своїх ватажків-„царів” з багатими похованнями. Вони були розграбовані ще у давнині, а частково розкопані науковцями вже у нові часи (безліч коштовностей осіло в царських колекціях в Ермітажі, чимало зникло на чорному ринку, дещо залишилося і для музеїв України). Зате назви річок – не викопаєш і не вивезеш. Вони стали частиною українського словника і топонімії України – допоки вона існуватиме: біля самого Дніпропетровська впадають у Дніпро правобережні притоки – р. Домоткань (від давньоіранського ‘річковий колодязь’) і Самоткань (‘кам’яний колодязь’)[22], Сура (‘сильна’) і три села Сурське, а з лівого берега – Самара (‘багниста’), її рукав Пансовá (‘піскова’) – уявіть собі, досі звана „по-місцевому” також Піскуватою! (Ці факти вперше оприлюднив відомий український топоніміст Олексій Стрижак півстоліття тому.) Не лише річки, а й деякі села зберегли у назвах іранські топооснови: Самар-щина, Сак-сагань, Сок-олове, Яс-не, Яс-инувате, Яс-инуватка (основа яс- ‘яс, осетин’).

Мабуть, перелічені Вами пласти назв відповідають і основним розділам книги, чи не так?

– Саме так, тільки у книзі факти незрівнянно повніші, бо охоплюють цілу Україну, а часом і сусідні землі. Розподілений матеріал на шість розділів. Від мовних взаємин слов’ян у колі індоєвропейців – і до появи слов’ян-ських племен у письмовій історії: очевидно, що про ці міжетнічні контакти дописемних часів можна дізнатися тільки зі збережених мовою запозичень у словнику і топонімії.

Розділ перший присвячений проблемі давнього діалекту праслов’ян як одного зі складників індоєвропейської прамови. В Україні існує декілька давньоєвропейських назв річок (як-от Товмень, Телемень на Житомирщині): розглянуто їхній імовірний смисловий зв’язок зі схожими назвами у Західній Європі. Зверніть увагу, тут і близько немає міфологізованих чи легендарних індоєвропейців з сокирами і свастиками, тут мова йде про виділений Г. Краге ареал давньоєвропейської групи індоєвропейців (на підставі відкритих назв річок індоєвропейського походження). Далі показано італьський і балтійський складники найдавнішого слов’янського словника (за В. Мартиновим). Зібрано докупи відомості про фракійські топоніми (гори Товтри, річки Ятрань, Сірет (2), Церем та ін.), їхній стосунок до ареалу (області поширення) Кукутені-Трипільської культури і фракійські старожитності нашого словника на зразок слів тяма, кпини, кепкувати, кебета, кепський, гагілки, гаївки: фактично, специфіка українського словника починається вже з цих найстаріших фракійських запозичень, яким понад 3 тис. років.

В розділі другому „Доіндоєвропейські мовні контакти ранніх слов’ян” висвітлені очевидні сліди впливу протофінських і кавказько-середземноморських сусідів наших прадавніх предків. Від фінів з півночі у нас досі на згадку залишилися слова дуб, сом, щука, щупак, щур, половина (фінські відповідники їх tammi (в карельських топонімах Тамбич-), sampi, hauka, hiiri, puoli); від південних, кавказьких сусідів – зубр, меч, вишня, назви річок Псел, Псоля. Є навіть слова, спільні у нас з басками у Піренеях: це осокір, черешня, морока, магура, шарпати, дитяче слово [миня] ‘корова’ (їхні баскійські відповідники – azkar, gerezi, marra, mokor, zarpa, mando).

Розділ третій дає уявлення про обставини формування центральнослов’янської групи мов, до складу якої входять українська, словацька, чеська, верхньолужицька мови і найближчі групи діалектів прилеглих мов. Тут висвітлено різні підходи до класифікації слов’янських мов за групами; проаналізовано іранський (скіфо-сарматський) внесок (VI-III ст. до н.е.) до словників центральнослов’янських мов (слова бачити, дбати, тривати, жвавий, кат, катувати, потвора, почвара). В топонімії – це відомі назви великих степових річок: Дунай, Дністер, Дніпро, Дін, Донець, Прут тощо. Розглянуто також іллірійський пласт лексики й топонімії України. Іллірійці – це предки албанців. Вони залишили нам слід свого перебування переважно у Прикарпатті – назви гір Карпати, Бескиди, Бещади, Медобори, Кичера, назви українських річок – Барбара, Бреща, Гериня, Іква, Липа, назви населених пунктів – с. Дукля Вн, м. Чоп Зк, Балта Од. І в словнику українському також відомі іллірійські запозичення (це середина І тис. до н.е.): цап, чіп, шутий, борть, бгати, поратися, порпатися, порплиця, діалектне галицьке [бабратися] ‘порпатися в липкому’.

Ви щоразу наводите докази тих міжплемінних, міжетнічних контактів, збережені і у словнику, і в топонімії.

– Так, і це виявляється принциповим. У книзі показано регулярну, безвиняткову відповідність між певними пластами запозичень українського словника і такими ж пластами топонімії України – тобто того самого етномовного походження, що й запозичення у словнику. І власне тому виявлена взаємна відповідність двох стратиграфій (послідовностей пластів) – у словнику й на географічному просторі – є найпрямішим доказом формування українців як народу саме тут, у Наддніпрянщині. Як кажуть індійці – для мовного суду український словник і топонімія України – це неспростовні документи, дві сторони нашого історичного паспорту як народу. Є в нас запозичені від давніх і найдавніших сусідів слова у сучасному словнику (від фракійців, іллірійців, скіфів у тому числі) – і від них же запозичені цілі пласти сучасної топонімії України! Тому такий шалений тиск на ту мову і такі брутальні переробки місцевих назв: немає рідної мови і рідних назв – зникає й історичне самоусвідомлення народу. І залишаються канадці, або американці, або росіяни українського походження, чи там балтійського, кавказького тощо. Штучно „підігнати” відповідність словника і топонімії просто неможливо. Вона вперто свідчить про формування українців саме у Наддніпрянщині і саме з місцевих груп давніх слов’ян – в активній взаємодії з усіма історичними сусідами, від скіфів до хозарів[23].

А що включено до останніх трьох розділів книги?

 – Передусім, важлива і досі заплутана тема – мовна присутність кельтів серед давніх слов’ян. Їй присвячено розділ четвертий. Кельти – це і неври Геродота, і норці Несторового літопису, і літописні волохи-волхви. Майже 100 років тому ця тема була започаткована академіком О. Шахматовим, але, на жаль, не знайшла розуміння у сучасників, а тому досі як слід і не опрацьована. Щоправда, спочатку в археології (після відкриттів перших кельтських поселень на Дністрі Л. Крушельницькою і М. Смішком), а потім і у філології (О. Стрижак) сталися певні зрушення, але до систематизації мовної картини справа досі не доходила. Кельтський розділ книги містить чимало першорядної нової інформації – про довге співжиття слов’ян з кельтами, про 230 кельтських назв селищ на витоках річок України, про кельтське язичницьке минуле в назвах українських гір – Медоборів, Гологір, Вороняків. Кельтизми в українському словнику – це слова щит, броня, ліки, лікар, сало, брага, лудити, полуда, влада, владика, слуга та інші. Це треба читати. Переказ дає лише суху схему. Бо чого лише варті зіставлення відомого епізоду з гоголівського „Вія” та його буквального відповідника в ірландській (Балор) і валлійській міфології (Ізбададен)[24], кельтський „хрест у колі”, який малює Хома Брут крейдою навколо себе на підлозі церкви (його ж відтворено в одному зі старих хрестів біля церкви в Суботові та у хресті на могилі Т. Шевченка[25]), або майже пригодницький сюжет з поїздкою на річку Радоробель Жт, назва якої, як виявилося, справді описує по-кельтськи характерну рису цієї річки[26]. Дещо з раніше опублікованого на кельтську тему з композиційних міркувань до книги не увійшло, – як-от ґрунтовна стаття „Про кельтську спадщину деревлян”[27] або на читача-науковця розраховані три статті „Кельтські етимології. Етнос” у журналі Мовознавство (№ 4-6 за 2003 рік).

Чи не найбільш знайомий для читацького загалу період відображений у розділі п’ятому „Мовні зв’язки слов’янства з античним світом”. Тут і праслов’янські запозичення з давньогрецької мови, і досі вживана грецька топонімія Криму (за А. Білецьким). Важливий нарис „Живий слід Риму в мові і географічних назвах України” – з вдячністю нагадую, що вперше його оприлюднив якраз Ваш журнал[28]. В античні часи на землях України існувала етнічно строката ґотська держава Германаріха, за якої наддніпрянські слов’яни торгували з Римом, продавали йому збіжжя. Тих часів сягають і численні ґотизми українського словника: буква, виноград, князь, полк, шолом, хлів, серга, хліб, мито, митниця, лихва, лихвар. У топонімії – це назви річок Валява, Видава, Піскава, Полтава, Полтва, Рандава, Танискава, Мерефа, Мурафа, Тирихва, Малохва, Бодаква, Посягва... Християнська лексика також засвоєна прямо з ґотської (піст) або через ґотську з грецької (церква, піп) та гебрайської (сатана). Поза сумнівом, саме за часів ґотів у різних місцях Наддніпрянщини розпочався стихійний процес християнізації (як і в Кримській Ґотії[29]). Було б дивно, якби ці слова утрималися в нас відтоді в ужитку, коли б вони позначали всього лише чужі культурні реалії. Також достеменно відомо, що якусь частину слов’ян охрестив тоді ж (ще у ІV ст.) св. Мартин Турський.

То виходить, наддніпрянські слов’яни не вперше прийняли хрещення з Візантії?

– До слов’ян, як і до інших варварів, християнство йшло з сусідніх земель Риму – і з заходу, і з півдня. Звичайно, якщо не поділяти слов’ян на „наших” і „не дуже наших”, то ніде правди діти: з епітафії на могилі Мартина Турського відомо про найдавніше хрещення якихось груп слов’ян уже в ІV ст., тобто більш ніж за півтисячі років до хрещення киян на державному рівні за Володимира. І річ не в тому, що то були, мабуть, слов’яни з Паннонії на середньому Дунаї: ідеться про символ, пріоритет і позадержавність того раннього хрещення.

А християнство у Криму – це окрема тема. Там існували навіть дві єпіскопії – Боспорська та Ґотська і Кефайська (Кафська), представники яких брали участь уже в Нікейському соборі 325 р. (Звідти до хрещення киян за Володимира ще 663 роки!) Таке давнє державне утворення на теренах України, як Боспорське царство, ще у 300 р. визнало християнство офіційною реліґією. Серед отців церкви, що зібралися на Вселенський собор у Нікеї „відразу по єпископу Боспорському названо Феофіла Ґотія”[30]. Видатною спорудою міста Воспоро (Боспору або Керчі) була упродовж віків велика соборна церква: судячи з цього, якраз її існування й увічнене досі у самій назві міста Керч (на середньовічних картах Cerchio).

Окремий нарис присвячено аналізу топонімії навколо Змійових валів: від скіфів до гунів (основна кольорова ілюстрація – стратиграфічна карта топонімів цього району – винесена на форзац книги). Найцікавішим тут є, мабуть, те, що на підтвердження одержаних А. Бугаєм радіовуглецевих дат пожежі дерев’яних укріплень на валах (те саме доленосне IV ст., точніше 350-370 рр.) у сучасній топонімії вдалося виявити досі збережений виразний слід перебування тут гунських орд – назви сіл Таборів, Таборище, Ордаша, Ковганівка, Хом’янка, Хомівка, ур. Табурище, р. У̀нава (від ун ‘гун’ + ґотс. ahwa ‘вода’). Бачите, на цій карті унаочнено стрілками розміщення цих назв не будь-де, а у місцях, стратегічно важливих для штурму і взяття валів. Потужні оборонні споруди (їхня загальна довжина досі майже 1000 км) не допомогли захисникам. (Як каже Х. Вольфрам, це був ворог нового типу: терплячий ворог...) Дочекавшись морозів, гуни, очевидно взимку 375 р. проникли по річках в обхід валів у тили ґото-слов’янської оборони, – і європейський вектор розвитку Наддніпрянщини на 600 років змінився на азійський.

Дальші стосунки наддніпрянських слов’ян з алтайцями (гунами, аварами, хозарами) висвітлені в останньому, шостому розділі книги. До нарису „Мовні сліди каганатів алтайців” заведено чимало нової інформації, зокрема, про обставини війни Карла Великого з аварами, якої, виявляється, насправді не було! Це 791 і 795 роки. Далі – матеріал про встановлення ґерманцями першої демаркаційної лінії проти вчорашніх союзників аварів – слов’ян: Limes Sorabicus (805 р.). Також розглянуто важливе питання про „невловиму Сівéру і Сіверщину”. У нарисі показано, що літописне плем’я Сівéри було, найімовірніше, нащадком ґотів, присутність яких так помітна у топонімії Сіверщини (кольорова карта на нахзаці книги). У драматичному виборі між ґотами й гунами місцеві слов’яни чи не вперше самі мусили поділитися на політичні угруповання, ставши антами (тюркське ‘побратим’) одних (Андруші) чи інших (Андрони). Пощастило розшукати в топонімії „перекладні” назви сіл, де звичайна основа Ант- наших назв замінена її фактичним перекладом Брат-: це чеські Bratrušov, Bratruchov / Bratonice, Bratronice, Bratrov. Завершується розділ нарисом, де висвітлено конкурентні пояснення історії назв слов’янських літописних племен: несподівано з’ясовується, що дві третини з них можуть мати добру кельтську етимологію.

А тепер варто просто прочитати один з останніх абзаців книги (як казав Б. Шоу, „цитування самого себе надає бесіді пікантності”). У підсумках книги зазначено, що з прийняттям християнства і писемності наша історія стає незрівнянно багатшою на відомості про історичні події порівняно з попередніми часами. „А проте очевидно, що досліджений у книзі дописемний період українських мовних контактів – ніяк не назвеш викопним об’єктом: він досі присутній у нашій сучасності відчутно й живо. Становлячи фундамент і перші поверхи вже цілком упізнаваної української специфічності, цей дохристиянський мовний період далі живе у незнищимому в мільйонах українців „горловому” скіфському „г” [h], в успадкованій морфології двоїни (очима, плечима, дверима), у сепаратно українських словникових запозиченнях з мов давніх іранців, фракійців, кельтів, у засвоєних від них фольклорних образах і сюжетах, у цілій Галактиці правічних місцевих назв, що й дотепер супроводжують наше щоденне буття”[31].

Так, ця історична панорама дає поживу розуму. І при тому відповідає схемі істориків. А щось власне філологічне і водночас нове для знання про історію України Вам у цих студіях щастило зустрічати?

– Так, і таке бувало. От, наприклад, вдалося натрапити на цілий пласт назв (по Україні їх сотні), які зберігають згадки про віспу, кір, вітрянку: зрозуміло, що ці хвороби неминуче супроводжували скотарів-степовиків і передавалися від них рільникам-слов’янам. На прикладі Дніропетровської області це Хорошеве, Коробчине, Королівка, Курилівка, Спаське, Морозівське, Дерезувате, Нехвороща, Перещепине, вдсх. Мак-орт-івське. Остання назва якраз і дає привід показати сучасний стан опрацювання цього пласту.

У топонімах цього типу особливо вражає, що наші предки прекрасно розбиралися, від кого прийшла хвороба, хто саме насіяв того «маку» (віспин) на обличчя небагатьох живих перехворілих – саки (скіфи, основа шут-), волохи, влахи (кельти), ґоти чи хини – гуни, онгури, авари (обри)! Це стає очевидним з   назв таких сіл, як МакСАКИ Чг < сак- ‘самоназва скіфів’, – пор. м. САКИ у Криму або с. САЧки Зп (в Росії  МакСЮТово, МакСЮТино <  σκυθ- ‘скіф’), МокЛЯКи, рос. МакЛАКово (5) < влах- ‘волох, кельт’, МакОТЕРти Рв < отер- ‘ґоти’, МакИШин Чг, МакІЇвка Дц < хини ‘гуни’, МакУНів Лв < ун-, ул- ‘гун’, МачУЛИЩа См, МакУШиха, МакОШин Чг < *õc-, õш- ‘гун?’, Макарів Кв, Макартетине Лг < *обр-т- ‘авари’, Ма-КЕДони < ґети?, Мак-АЛевичі < алани? Так само РябУХи, РябИНа См < хини ‘гуни’, РибОТень См, РибОТин Чг < от- ‘ґот’, РибАСи См < ас- ‘яс, осетин’, Риб’ЄНЦеве < *іванц-, янц-, РибАЛЬче < *овл-? У назвах Дзюброве, ЗюБРиха, ЗубОТРясівка, ДзюбАНівка так само вжиті знайомі морфеми (о)бр- ‘аварин’, отр- ‘готи’, ан- ‘гун’ – тільки тепер у сполученні зі словом дзюба ‘рябий після віспи’.

Варто також порівняти досить поширені українські прізвища від цих топонімів, аби переконатися, що і в них збережені ті ж давні вказівки на степовиків-скотарів: КорОЛенко, КорОЛяк, КорУНець, КорУНка, КорОТич, КорОТченко, КорСАК і рос. КорСАКов, КорОБко, КорОПець, МокЛЯК, МакоГОН, МакСЮТа, МакСАКова, Мачуський... < *чух-. Останній приклад змушує згадати назву селища КорЧУВАТе під Києвом: тут це ясніша ймовірна вказівка на хозарів (чуфут). Є і назви річок, що вказують на хозарів як причину віспи чи кору: р. КорЧУВАТа См, Корчувате Зп, Корчуватий Жт, Корчовий ІФ. Ви бачите, що цей матеріал розглянутих назв спонукає визнати перерозклад їхніх морфем: топоніми членуються на морфеми не так, як аналогічні „звичайні” слова словника. Виходить, словник основ топонімів – це своєрідна стара частина українського словника: її треба вивчати й пояснювати, як пояснюють інші застарілі слова, що втратили мотивацію, наприклад: слово принаймні – походить від польського виразу przy najmniej ‘при найменшій’ (умові); сполучник хоча – початково означав ‘хотячи’; слово обруч – походить від сполучення слів об + руч-, основа слова ‘рука’ тощо.

Починає відкриватися зміст цілих часових ланцюжків подій, елементарних ділянок історії, як-от р. КорЧОВА у с. Гуничі: це вказує на тяглість заселення села від гунів до хозарів, коли його мешканці перехворіли на віспу. Або: р. ХорОБРа протікає у с. Бояро-Лежачі См, поруч – с. Дорошівка, неподалік – російське село Попово-Лежачи. Ці назви дають змогу відновити ланцюжок подій: від аварів була тут хвороба, а пізніше – від мадярів, і така, що й бояри лежали, і попи лежали... Або ще: паралельна назва р. Сіверки під Хотовим Кв – Понора. Остання назва старіша (‘після норців-кельтів’), перша – пізніша: ‘це місця cівéри (нащадків ґотів)’. Ще інший приклад – паралельна назва р. КорШАЧина См – Синяк. Друга назва – кельтська (sinach ‘неужиток, межа’), перша – чи не одночасна, і при тому дає зрозуміти, з ким тут була межа: ‘кір від саків’ (морфема шач- від сач- ‘сак’), пор. МакШАКи під Іжевськом у Росії.

Окремі морфеми вже надто деформовані (Мак-іївка...), щоб можна було впевнено сказати, від кого прийшла хвороба, – але в цілому те, що у давнині сенс цього типу назв був загальнозрозумілим, сумнівів не викликає. Що більше, зумовлене драмою життя, таке називання з очевидністю давало людям змогу надалі орієнтуватися в часі (мовляв, „це було до гунської віспи, а то – ще до саківської”). У часи міґрації угорців-мадярів (Х ст.) ця топонімічна модель вже не діяла, але на скотарів-мадярів як одне з джерел віспи вказує, зокрема, сусідство сіл Можари і Червоносілка Жт (< *красно-, тобто *хоросно- хвор-), або складені назви сіл Мазарня-Корівська Лв, Спасо-Мажарівка Кг. Щойно згадано, що поряд із с. Бояро-Лежачі лежить с. Дорошівка: з інших контекстів відомо, що назви цього типу (пор. Дорошівка, Дорошенкове під Глуховом) походять імовірно від укр. дерешуватий ‘чалий; побитий’: слово запозичене з мадярс. deres ‘чалий’, але у багатьох слов’янських мовах набуло значення ‘дошка для биття батогами’. Важливо і відкриває нові перспективи те, що виділені вище етофорні морфеми трапляються і у звичайній лексиці: пор. укр. пОТОРоча, пОТЕРчата, рос. макЛАК.

Часові масштаби виявленої топонімічної картини не можуть не вражати. Водночас вони дають уявлення про глибину історичної пам’яті середньовічного осілого населення України. Підтверджуючи правильність зроблених у книзі пріоритетних висновків про осмисленість морфем складних топооснов[32], ці дані, разом з тим, є новими переконливими свідченнями безперервної часової тяглості попередніх поколінь українців на цих землях упродовж 2½ тис. років. Не забудьмо, що всі ці назви досі живі, вони звучать, їх щодня вживають тисячі людей.

Як Вам вдалося охопити таку різноманітність проблематики?

– Це вийшло „ненавмисно”. Передумова результату – це те, про що я кажу „одне життя – один музей”. Заради повноти його експозиції (а спочатку – для урізноманітнення тематики ознайомчих занять зі студентами) за десятки років освоїв я словникові і граматичні основи різних мов, що потім і стало у пригоді. За щоденним клопотом у наш час просто нема коли зосередитися на тривалому опрацюванні якоїсь масштабної наукової проблеми. Зате частіше є нагода подати статтю з певної вужчої теми, яка вже якось „сама достигла” між поточними справами, скажімо – про несподівано численні (бо аж 230!) кельтські села на витоках річок, або про давньоіранські запозичення у трьох слов’янських мовах між Дніпром і Віслою таких слів, як дбати, тривати, бачити, па(н)трувати, кат, катувати, жвавий, потвора, почвара, раріг з похідними – річ у тім, що ці іранізми виявлені тільки в українській, польській і білоруській мовах[33]. Як так могло статися? І ознакою чого це є – тобто чому відповідає в історії?

Потім на якомусь етапі виявляється, що розглянуті у статтях окремі епізоди й періоди історії українських мовних контактів укладаються в певну загальну послідовність або схему. Тоді до такої мозаїки вже варто додати „камінчики”, яких бракує – про балканські контакти, про греків у Криму і в Ольвії. І так вимальовується ще ширше узагальнення цілого важливого періоду нашої історії – дописемного... Роль саме мовних даних у його відтворенні неможливо переоцінити, адже тільки мова й зберегла прямі звукові, словникові, а часом і граматичні докази тих контактів: у нас, наприклад, є унікальний майбутній недоконаний час (матимеш, їстиму), якого немає в жодній іншій слов’янській мові – зате він є в італійській і французькій (але не в румунській): значить, він, очевидно, був запозичений з народної латини ще тоді, як наддніпрянці продавали Риму збіжжя...[34]. Тут уже треба подбати про унаочнення, ілюстрації – карти, схеми. Їхня графічна досконалість у книзі – це внесок і заслуга співробітників музею Б. Рудого, Д. Дзюби.

З прийняттям грецької писемності за Володимира з’являються письмові тексти, які називають документами – от тільки тоді власне й починається для істориків наша „справжня” історія (бо писана). Щоправда, до появи власної писемності у слов’ян є ще випадкові свідчення у сусідів – передусім, візантійців і арабів (це VIII-X ст.). Дещо про ранніх слов’ян було відомо й на Заході: Йордан пише про зраду слов’янами у спілці з гунами своїх попередніх зверхників ґотів (це 375 р. н.е.), – до речі, виходить, це прототип згодом повтореної колізії, про яку так влучно сказав поет: „Правда ваша – Польща впала, – та й вас завалила”... А що було далі – теж відомо: ще й через 400 років Фредеґар колоритно змальовує, як по-рабськи слухняно слов’яни проходили військовий вишкіл у аварів (VIII ст.). Монемвасійська хроніка описує, як авари розбещували слов’ян в окупованій Греції, заохочуючи їх до грабунків на свою користь, а Нестор додає, як тяжко поневірялися у аварів слов’янські жінки. А тоді все завершилося так сáмо нечекано, як не раз бувало і згодом у наших краях, на межі силових полів Сходу і Заходу: воно просто розвалилося з середини самó через вичерпання попереднього імпульсу зі Сходу. Тоді й Захід ожив...

А чи є у Вас улюблений топонімічний пласт?

– Не стільки улюблений, скільки необхідний для з’єднання цілого – бо досі він був найменш опрацьований. Це – кельти в Україні. До кельтських топооснов ми настільки звикли, що їхньої „кельтськості” не помічаємо без спеціального доведення. Так, наприклад, серед назв селищ з формантом -хів помітно, що лише кілька має „слов’янський вигляд” (Горохів, Глухів, Лопухів, Чернихів), – решта ж утворює якусь своєрідну компактну групу з виразно іншомовними топоосновами (і це в Україні!): Друхів, Брахів, Бихів, Плехів, Крехів, Сихів, Рахів, Серхів, Требухів, Келихів, Болохів, Малехів, Радехів, Терехів, Ситихів, Залухів, Нежухів, Дарахів. От якраз ці виразні назви і демонструють кожна зосібна саме кельтський характер своїх основ: тут цілком добре збережені кімрські (валлійські) слова dru ‘дубовий; міцний’, brac-ty ‘броварня’, bychan ‘малий’, tref ‘село’ + buch ‘корова’, cylch ‘круглий’, boloch ‘розвалений’ тощо + корнське chŷ ‘будинок’. Тоді й перші 4 назви, очевидно, членувалися не як Горох-ів, Глух-ів..., а як Горо-хів, Глу-хів, Лопу-хів, Черни-хів і означали в такому разі ‘будинок на межі’ (пор. кімр. goror ‘межа, кордон’), ‘навіс від дощу (для худоби)’, – від кімрс. glau ‘дощ’, ‘дім на узвишші’ – від lwmp ‘пагорб’, ‘княжий дім’ – від teyrn ‘князь’.

Наприкінці того 10-го нарису згадано про достережений „паралелізм різного рівня досконалості у більш ніж 140 парах ойконімів з формантами -ті-(-чі-) / ‑хі-(-ші-), наприклад:  Болячів/ Болехів, Глоти/ Глухи, Лопатів/ Лопухів, Овлочин/ Волохове, Плетеничі/ Плехів, Радичів/ Радихівщина, Синичине/ Синиха, Синютин/ Синюха, Трибчине/ Требухів, Чернятин/ Черняхів тощо. Через ці факти немовби проглядає картина участі в розселенні у Наддніпрянщині двох кельтських етнічних потоків — носіїв мови, схожої на давньокімрську (валлійську), та іншої, ближчої до давньокорнської[35].

Викладений дотепер матеріал дає підстави віднести весь масив ойконімів на  ‑хів, -chów, -chau до архаїчного пласту назв ”старої Європи”, що позначають найдавніші зародки осілих поселень, – адже семантика їхнього другого складника – це навіть не ”хутір, сільце” tref[36], і поготів не пізніші “селище”, “село” чи “місто”, – а саме “один, окремий дім”, “будинок”, ”будівля”, “оселя” (tŷ/chŷ), – як далі нерозкладна зернина майбутнього поселення.

А чому ж тоді відповідають два виразні сукупчення ойконімів на -хів на карті України? Цілком очевидно, що велике західне сукупчення (понад 50 назв лише на -хів плюс похідні на -ш-) – це Галичина й Волинь (у давніх записах латинкою Volhinia): цими промовистими етнофорними назвами (племен галлів і волохів) мовні сусіди-слов’яни недвозначно вказали область концентрації кельто-неврських поселень. Отже, кельтська Галичина – це Болохів, Болехів, Лопухів, Келихів, Крехів, Сихів, Ситихів, Нежухів, Брахів, Глухів (2), Радехів, Плехів, Полюхів (2), Чернихів, Духів, Вовчухів, Бердихів, Малехів, Лідихів...; кельтська Волинь – це Бахів, Борохів, Друхів, Радехів, Бихів, Рахів, Серхів, Черняхів, Горохів, Велихів, Терехів, Залухів, Дарахів, Глухи...

А східний ареал (23 назви на -хів плюс похідні на -ш-)? А то пізніша Чернігово-Сіверщина з потужним докиївським племінним центром у Сновеську-Седневі. Ця „Прото-Чернігово-Сіверщина” з кельтськими коренями – це Булахів, Требухів, Селихів, Глухів, Плехів, Пльохів, Плехово, Черняхівка, Кархівка плюс білоруські Нахаў, Шыхаў, Борхаў...; це тисячі курганів в околицях Седнева і Чернігова з переказами про князя Черного (кімр. teyrn ‘князь’!) і княгиню Черну (кімр. teyrnes ‘княгиня’!), – до речі, на Лівобережжі збереглася й архаїчна форма цієї основи у назві озера Тернигів Дц. Це та земля, боярство якої ще кілька століть було відданим і надійним спільником галицьких бояр проти історично пізнішої, прийшлої варязької династії. (Щирих патріотів варто заспокоїти, нагадавши відомий вже Нестору факт участі кельтів у слов’янському етногенезі: вони в наших предках розчинилися, тому й пише літописець „Норці єже суть словене”. )

І гідно подиву, що все це досі Є, все це ІСНУЄ в житті й на сучасній карті!

Ви бачите, що топонімія складається зі своєрідних напівдеформованих (хоч і не однаково, але в цілому однотипно змінених) топооснов, сенс помітної частини яких за десяток років вдалося поступово розпізнати через зіставлення тисяч топонімічних оточень (ландшафтів). Річ у тім, що, на щастя, тематичний „набір” топооснов певного реґіону весь час повторюється, очевидно, відтворюючи стереотипність чи реальну подібність тих давніх історичних подій і ситуацій. І це несподівано надає нові можливості використовувати цю повторюваність для топонімічної реконструкції гірше збережених назв, а то й для нових етимологій українських реалій.

Для більшої переконливості варто б пояснити це на якомусь прикладі.

– Спробуймо. Але „навпростець” тільки сама філологія ходить! А раз ми – з історією, то спочатку потрібні фонові відомості. За радянських часів вивчення наддніпрянської частини римської історії (так-так!) вважали неактуальним. Можна лише дивуватися, що „за недоглядом влад” історик М.Ю. Брайчевський спромігся-таки видати 1958 року монографію „Римська монета на території України”. Це книга рідкісного наукового жанру: зведення місць знахідок монет і науковий синтез отриманої часо-просторової картини (з трьома десятками карт, таблицями і фотографіями сотень монет).

З нашого історико-філологічного погляду найцікавішим є наведений у книзі реєстр назв понад 700 українських сіл із знахідками римських монет. У цьому реєстрі впадає в око якась настирна повторюваність початкових груп звуків у десятках топонімів, які важко назвати однокореневими. Тобто мало того, що в усіх них знайдені римські монети, але й назви селищ між собою схожі, – хоча й іншомовні. Наприклад: Тячів Зк, Тяжів (тепер Тязів ІФ), Тягинка Хс; Текове Зк, Текуча Чк; може й Тетіїв Кв. Виявити такого роду подібність допомогає самé розміщення назв у списку за абеткою.

У нашій книзі запропоновано пояснення цих схожих назв від лат. tectus ‘накритий, захищений’[37] (інший ступінь чергування – в основі teg-, відомій у складі таких дієслів як лат. pro-teg‑ō ‘захищаю, протеґую’). Однак, як далі з’ясувалося, схожу морфему з подібним значенням має й ірландська мова – це слово teagh ‘будинок’. Отут саме час згадати про відкриті Л. Крушельницькою і М. Смішком кельтські поселення у Бовшеві на Дністрі (це знову похідна назва від boloch ‘розвалений). Таким чином, топооснови від teagh можуть вказувати ще на одну – ґойдельську – групу кельтів, що брала участь у заселенні Українського Лісостепу (пор. вище висновок про два потоки бритів, унаявнених назвами від кімр. tŷ, корнс. chŷ ‘будинок’).

Яким є наступний крок після такого припущення? Його треба обґрунтувати. За допомогою даних довідника АТП (адміністративно-територіального поділу) України спочатку визначаємо топонімічний контекст кожної назви, інакше кажучи – порівнюємо набір назв навколо кожного з цих топонімів у межах його адміністративного району. Причому, з огляду на ймовірно неслов’янський характер вихідної топооснови звертаємо увагу передусім на також неслов’янські за звучанням назви сусідніх сіл: їх можна звести у таблицю. На другому етапі слід додати топонімічні контексти бажано усіх однокореневих назв в Україні – ось це і є наймарудніша праця, що вимагає при перегляді тисяч топонімів повного зосередження і безупинної загостреної уваги, зорієнтованої на певну робочу гіпотезу.

Зате, коли всі контексти встановлені, вони унаочнюють явну повторюваність у них окремих топооснов, – серед них є й такі, для яких уже знайдені етимологічні пояснення також на кельтському мовному матеріалі, – і це далі зміцнює позиції зробленого вище припущення про кельтську першоформу основи назв з початковими Тяг-, Тяж-. Несподівано ці основи виявляються схованими і в інших типових назвах з початковим Не-, яке означає ‘було колись’: Нетягівщина Чг, Нетяжине Чг, Нетечинці Хм, Нетішин Хм, численні річки Нетечі (як-от під Теребовлею або у Глухові з їхніми вже раніше встановленими кельтськими топоосновами, або Нетечь у Білорусі близько від с. Любары). Загальне значення цих назв – тут був колись будинок, – але важливо, що поняття будинок передано словом ірландської мови.

І ось тут починається найцікавіше. Адже цей, топонімією тільки й збережений сенс кореня несподівано кидає яскраве світло на таку відому запорозьку реалію, як козак-нетяга! Що ж таке нетяга? Ось строфа з запорозької пісні: „Струни мої золотії, Грайте мені стиха: Нехай козак-нетяжище Та забуде лихо[38]. Словник Б. Грінченка дає лише тлумачення: „Нетяга бобиль, бідолаха. Чи нема де якого нетяги? Рудч.; На козаку, бідному нетязі... шапка-бирка...; ...Нетяго, нетяженько моя! Де заслужчина твоя?”; „Нетязський властивий нетязі й нетягам. У лузі у Базавлуці був курінь нетязький. КС”[39]. Український етимологічний словник додає цікаві значення: „Нетяга ‘бідна, неімуща людина; [безтурботна людина; ледар; негідник] (?!)..., нещасливий’ ”[40]. Ні, не від сполучення „не тягти, не могти” утворене це слово (оце якраз ціна „суто” філологічного підходу), а, виявляється, від ірландського teag, яке відкриває несподівано переконливу етимологію, об’єднавчу для всіх позірно суперечливих значень: це ‘козак без дому’! Я підкреслюю знову: такий якісний приріст знань дає саме врахування непідробного історичного контексту! А Ви кажете...

Перекинути місток від козацтва аж у таку „докиївську” давнину?!. Навряд чи хтось з істориків зараз готовий до такого повороту справи...

– А це ще не все. Козак-нетяга – не перший „дзвоник з докиївського минулого”. Бо досі вже був звідти ж слід слова і поняття курінь. Та дé там пов’язаність нібито з „легкою будівлею; убогим житлом”! Існує давньоірландське слово cuireвійсько’, яке відповідає валлійському corddплем’я, клан[41]. Тоді, принаймні, зрозуміло, звідки в українського слова курінь такі значення, як ‘куток села або міста, що має власну назву; місце, де розміщена оселя (Жив у хаті на старому курені)’[42]; ‘казарма; місце у селі, де проводить вільний час молодь’[43] (старе ‘челядь’ це якраз і є аналог кельтського слова клан ‘сім’я’[44]). І достойно сприймається сполучення „курінний отаман”: це отаман війська (а не соломяної халабуди)!

А як Вам сподобається перспектива кельто-ґотської етимології слова чумак? Річ у тім, що це слово виявляється не суто українською власністю: є воно і в російських діалектах, але дивно, що виключно у північних (типова ознака „периферійного архаїзму”) – біля оз. Ладоги (Олонець), Казані, Пермі, Тотьми, Вологди – і має там несподівані „неукраїнські” значення ‘шинкар, продавець горілки, виноторговець’, а вже тоді де-не-де ‘торговець сіллю і рибою’[45]. Суперечність знімається, якщо за етимон вважати ґотсько-кельтське слово tiumag ‘хлопець-слуга’. (За даними топонімії усюди в тих землях є багаті свідчення присутності як ґотів, так і кельтів: міста Кімри, Волхов, Галич, Солигалич, Гдов, десятки сіл Волошино, Владычкино, Неверово, Годово, Безгодово, Безводное, назва озера Ладога, височини Валдай тощо.) А ще існували в ґотській мові іменники háit [гет-] жін.р. ‘наказ, розпорядження’, háit [гет-] серед.р. ‘наказування, командування’, і дієслово háitan [гетан-] ‘кликати, називати, командувати, запрошувати’[46]. Вони значно більше схожі за звуковим складом на основу слова гетьман (і давніші й територіально ближчі!), аніж німецьке Hauptmann, з якого традиційно його виводять.

Так, можливості несподівані: вже вкотре Ви доводите, що топонімія таки справді береже ключі і від ономастики (прізвища) і від звичайної лексики. А що ж далі?

– А далі – знову „будні”: від ґотського сліду у словнику вже в котре – до топонімії. У тому ж списку М. Брайчевського повторюються топооснови у назвах Козин Кв2, Козина Тр, Козіївка Кв (goð ‘ґот’), Доманинка Тр, Домниця Од, Думанів Хм, Дейманівка Пл (лат. dom(i)nus ‘пан’: це вони ж), Войтів Кв (сучасне Зоря) і Пустовіти Кв (це ґотські війти ‘сільські старости’)... А є ще Дубно Рв, Дубове Зк, Дубовиця ІФ: тепер уже ясно, що принаймні частина топонімів від основи Дуб- походить від ґотс. daupjan ‘хрестити’ (Дуб’янка Лв, Дуб’янщина Пл, Дуб’яни Пл, Дубляни Лв 2, Рв, Дублянка Хк тощо). До такого висновку, серед іншого, спонукали складні топоніми: у їх осмисленому аналізі також полягає пріоритет наших досліджень. От складна назва Дубмаслівка Вн (daupj- ‘охрещений’ + maþl ‘ринок’), або Дубов’язівка См (‘охрещене мідне’:  aiz ‘мідь’). Річ у тім, що ці дивні як для буквального розуміння назви повторюються, наприклад, і в Росії: Дубъязы, Дуплятомасловка Тмб, близькі одне від одного села Дуплище і Маслово Тул, відоме навіть село в Мордовії з назвою-напівперекладом – Базарная Дубровка, – до речі, у списку назв М. Брайчевського є і Маслівка і Маслове. Так одні розпізнані факти підтримують і прояснюють інші. Але якщо йдеться про топооснову із значенням охрещений, позначувану ґотським словом, то вік цим згадкам про перші хрещення – 1700 років, бо пізніше до цього ґоти були вже непричетні...

„Будні” наукового пошуку виявляють щораз нові аналогії в історії словника і топонімії. За такою ж словотвірною моделлю, що й не-тяга, Не-тяжине, утворена і назва гори Не‑требка у с. Пекарі, де також знайдені римські монети. Річ у тім, що у списку М. Брайчевського ця ж сама топооснова (з кімр. tref ‘село’) з’являється ще і в інших топонімах: Теребовля, Требужени (Молдова), не виключено, що й Трипілля і Трубайлівка. Ця основа вже відома нам з групи назв з формантом -хів: Требухів, Трибухи тощо. Те, що у селах з цими однокореневими назвами із значенням село (NB: валлійською мовою!) знайдено римські монети, означає, що ці селища і з цими ж топоосновами у своїх назвах вже існували в римський час. І це знову арґумент на користь тривалої кельтської присутності у Наддніпрянщині. А поза списком знахідок монет назви з такою структурою трапляються по Україні не раз: с. Не-требка Чк, Нетреба Рв (2), Нетребівка Вн, а ще й По-тереба Хм. Були в нас колись у Глухові знайомі з прізвищем Нетреба. І тут – знову місток до лексики, бо є ж іще й назва бур’яну – нетреба. Цей найпоширеніший в Україні бур’ян полюбляє закинуті садиби, смітники, і коли вже він дістав свою українську назву, як тепер виявляється, знову від кельтського кореня – то це вже вкотре новий доказ участі якихось груп кельтів у формуванні українців. І вік цієї назви бур’яну (з тих часів, коли були зрозумілі її складники) – років 1800...

Інший приклад – у зв’язку зі згаданою віспою і топонімами від слова дерешуватий ‘побитий’ приходить розуміння вживаного ще й досі у Карпатах слова дорош – це страховидло, яким лякають дітей: Цить, бо дорош прийде! Первісно означало воно, видно, ‘рябий, дзюба, з поритим віспинами обличчям’, і, отже цьому слову, як і певній частині Дорошівок, Дорожівок, Дорожинок – близько 1000 років. Записав О. Стрижак на Житомирщині збережену там лайку „На гуна!”, сам зміст якої визначає її вік у 1600 років – там же є і с. Гуничі під Овручем. Чув І. Франко у Карпатах приказку: „Обре, обре: сховайся добре!” (їй, отже, „всього лише” 1300 років) – але там же є і села Обертин, Обортів, Оброшине. Нарешті, в такому разі, також лайливе шут (Та, шут його бери!)це, виходить, σκυθ- ‘скіф’! – І тоді йому 2500 років...  І стільки само – назвам сіл (і самим селам!) Шутнівці Хм, Шутова Лв, Шутроминці Тр...  От Вам нові й нові порції прирощення знань, і з часом з них може прийти якийсь ширший висновок...

Авжеж, бачення нашої давньої історії – як воно виростає з Вашої книги – складне, несподівано заглиблене у минуле і багате у кожній деталі. А які саме ширші висновки про давню історію України Вам уже вдалося зробити?

– Передусім це висновок якраз про її величезну, справжню складність. Мовна й топонімічна реконструйована картина українського минулого постає не менш монументальною, ніж відтворена за 200 років археологічна картина. Остання для нефахівця існує наче у паралельному вимірі, „за склом” своїх спеціальних термінів на зразок „культура полів попелових поховань” або „зарубинецько-корчуватська культура”... Історична ж картина з мовними „етикетками”, здається, досяжніша для сприйняття.

Після висновку про складність хоч мовної, хоч археологами відтвореної історії на такому тлі багатих, багатовекторних побудов всі прямолінійні, „одноетнічні” схеми нашого минулого починають виглядати як „рідкі парканчики”. І чим простіша схема, тим бідніший паркан. І немає значення, чи йдеться про доведене до абсурду перебільшення ролі в українській історії культури Трипілля (насправді – Кукутені-Трипілля...), чи про так само „перебільшених” скіфів (з їхньою розтиражованою пектораллю), чи вже про зовсім сумнівної якості аріїв з Аратою (до речі, з подивом знайдете Ви назву села Большая Арать на р. Аратка в Нижегородській області Росії!..).

///

У залі мовних контактів

 

Біда кожної такої „перетримки” – в тому, що вона „зависає” у часі. Наче ні до неї не було нічого, вартого її, ні після неї. Ніби вона для нас єдине, що визначає історію України – і тому гідна мало не поклоніння. Такий символьний підхід сам себе витісняє на периферію науки. Але, на щастя, навколо кожного, хто плекає свою улюблену Арату, існують „нетямущі” конкуренти, які її не визнають, зате мають власну не менш улюблену символічну ділянку історії... Звичайно, у всякого автора може бути свій „улюблений інструмент”, але симфонії з нього одного ніколи не вийде: потрібна участь усіх інструментів оркестру.

Реальна, а не символічна історія – це не один шлях, не один вектор, не один коридор. Справжня історія – складна, щомиті різноаспектна, щомиті різновекторна, багатомовна, мозаїчна, строката історія. Вона складається з поєднаних сходами часових поверхів (тобто певних історичних періодів). Кожний поверх заселений не суцільно, а строкато, вибірково і має власний етнокультурний і етномовний стиль. Зокрема, у його топонімії задає тон одна з мов (‘провідна’) з-поміж наявних на поверсі. Цей етномовний стиль поверху зобов’язує до переробок і пластичної адаптації більшості географічних назв, успадкованих з нижчих поверхів: для них це і є плата за право жити далі...

Ну а тепер, після нашої розмови – цими поверхами, сходами й коридорами стає здатний пройти кожен, хто зрозумів відтворений план історичної споруди і бажає перевірити його „на місці”.

Особливо, як має в руці мовний клубочок Аріадни, про який Ви подбали... Щасти Вам і їм!

– Дякую. Приходьте до Лінґвістичного музею (тел. 239-34-97).



[1] Див.: Європейський рік мов в українському вимірі // Дивослово. 2001, № 12.

[2] Тищенко 2006, с. 180, 187, 190, 261.

[3] Верн Ж. Дети капитана Гранта. – М., 1956. – С. 12-15.

[4] Тищенко 2006, с. 330.

[5] Там само, с. 14.

[6] Там само, с. 203.

[7] Там само, с. 16, 19.

[8] Енциклопедія українознавства. Т. ІІ, с. 543.

[9] Янко М.Т. Топонімічний словник-довідник Української РСР. – К., 1973.

[10] Мельникова Е., Петрухин В. у кн.: Константин Багрянородный. Об управлении империей. – М., 1990. – С. 322.

[11] Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. – Т. 1. – К., 1990. – С. 53.

[12] Енциклопедія українознавства. Словникова частина: В 11 т. – Т. ІІ. – Львів, 1993. – С. 537.

[13] Тищенко К. „Скандинавщина в давній Руси” [О. Партицького]: повернення через 113 років // Стоголосник. – К., 2000. №3-4. – С. 63-77.

[14] Деталі див.: Константин Багрянородный. Об управлении империей. – М., 1990. – С. 321.

[15] Константин Багрянородный, с. 319.

[16] Там само, с. 320.

[17] Тищенко 2006, с. 366-367.

[18] Словарь гидронимов (толкование В.И. Абаева) у ст.: Членова Н.Л. О времени появления ираноязычного населения в Северном Причерноморье // Этногенез народов Балкан и Северного Причерноморья. – М., 1984. – С. 267-268.

[19] Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: В 4 т. – М., 1964-1973. –  Т. І. – С. 400.

[20] Трубачев О.Н. Названия рек Правобережной Украины. – М., 1968. – С. 261, 52.

[21] Пор.: Мабиногион. Легенды средневекового Уэльса. – М., 2002. – С. 265.

[22] Трубачев, 1968.

[23] Тищенко К. Мовні дарунки давніх сусідів: від скіфів до хозарів // Урок української. – 2004, №5-6, вкладка 32 с.

[24] Тищенко К. 2006, с. 164-165.

[25] Там само, с. 164.

[26] Там само, с. 203.

[27] Див. журнал: Україна. Наука і культура. Вип. 32. – К., 2004. – С. 150-179.

[28] Дивослово. 2004, №10.

[29] Див. Пиоро И.С. Крымская Готия. – К., 1990.

[30] Вольфрам Х. Готы. – СПб., 2002. – С. 119.

[31] Тищенко 2006, с. 407.

[32] Тищенко 2006, с. 353-359.

[33] Там само, с. 119-124.

[34] Там само, с. 245.

[35] Тищенко 2006, с.172.

[36] Пор. Мабиногион, 286.

[37] Тищенко 2006, с. 260.

[38] Яворницький, т. І, с. 238.

[39] Грінченко, т. ІІІ, с. 561.

[40] ЕСУМ, т. IV, c. 80.

[41] Калыгин В.П., Королев А.А. Введение в кельтскую филологию. – М., 1989. – С. 35.

[42] Грінченко, т. ІІ, с. 380.

[43] ЕСУМ, т. ІІІ, с. 154.

[44] В сербській мові досі чељад означає ‘сім’я’ (примітка Б. Рудого).

[45] Фасмер, т. IV, с. 382.

[46] Zanten F., Meijden T. Gothic-English Dictionary (http://www.freelang.net/dictionary): háit sf. order, command;  háit, sn.(hait) naming, commanding’;  háitan, sv. call, name, command, invite’.