§ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКІ МОВИ, найбільш розповсюджена у світі мовна родина. Ареал її поширення охоплює практично всю Європу, обидві Америки і континентальну Австралію, а також значну частину Африки й Азії. Понад 2,5 млрд. осіб — тобто біля половини всього населення земної кулі — розмовляють індоєвропейськими мовами. Всі основні мови Західної цивілізації є індоєвропейськими. До цієї родини мов належать усі мови сучасної Європи, за винятком баскійської, мадярської, саамської, фінської, естонської і турецької, а також кількох алтайських й уральських мов європейської частини Росії. Назва «індоєвропейська» є умовним. У Німеччині раніш уживався термін «індогерманська», а в Італії — «аріоєвропейська» для вказання на той давній народ (чи давню мову), від якого, як прийнято вважати, пішли усі пізніші індоєвропейські мови. Гаданою прабатьківщиною цього гіпотетичного народу, існування якого не підкріплюється ніякими історичними свідченнями (крім мовних) вважається Східна Європа або Західна Азія.

Найдавнішими відомими пам’ятками індоєвропейських мов є хетські тексти, що відносяться до 17 в. до н.е. Деякі гімни Рігведи та Атхарваведи теж є дуже давніми і датуються приблизно 1400 р. до н.е. або й раніше, однак вони передавалися в усній формі і були записані пізніше. Те ж саме можна сказати й про гомерівський епос, окремі частини якого датуються 13 або навіть 14 ст. до н.е., а також, імовірно, про найдавніші фрагменти Авести (час створення якої досить нечіткий).

Для запису індоєвропейських мов використовувалися різні системи письма. Хетська клинописна, палайська, лувійська і давньоперсидська записувалися клинописом, лувійська ієрогліфічна — особливою ієрогліфічною складовою абеткою, санскрит — за допомогою кхароштхи, деванагарі, брахмі й інших алфавітів; авестійська і пехлеві — особливими алфавітами, сучасна перська — арабським письмом. За наявним на сьогодні зведенням, усі типи алфавітів, якими користувалися і користуються мови Європи, походять від фінікійського.

До індоєвропейської родини мов входять принаймні дванадцять груп мов. У порядку географічного розташування, рухаючись за годинниковою стрілкою від північно-західної Європи, це такі групи:  кельтська, німецька, балтійська, слов’янська, тохарська, індійська, іранська, вірменська, хето-лувійська, грецька, албанська, італійська (включаючи латину і романські мови, що походять від неї, які іноді виділяють в окрему групу). З них три групи (італійська, хето-лувійська і тохарська) цілковито складаються з мертвих мов. З інших мертвих мов є безперечно індоєвропейськими палайська і лувійська, а також лідійська і лікійська. Від фракійської, фригійської та іллірійської мов мало що збереглося; є підстави припускати, що фракійська або іллірійська є предками сучасної албанської мови, а фригійська — сучасної вірменської.

Першим, хто помітив подібність між санскритом та європейськими мовами, був флорентійський купець і мандрівник Філіппо Сассетті (1540—1588). Порівнюючи італійські слова sei, sette, otto, nove, Dio, serpe із санскритськими , sapta, , nava, devas, sarpan, він зрозумів, що їхня подібність є не випадковою, а зубумовлена мовним спорідненням (яке і сьогодні може бути проілюстрованим тими ж прикладами). З іншого боку, та повністю незалежно, разюча подібність між перською і німецькою мовами була помічена і проілюстрована на численних прикладах фламандським ученим Бонавентурой Вулканієм у його праці De literis et lingua Getarum sive Gothorum (1597), а після нього — декількома німецькими дослідниками. Одним з них був філософ Ляйбніц, що, з великою часткою перебільшення, писав у своєму Otium Hanoveranum (1718): «Можна писати вірші персидскою мовою й кожен німець зрозуміє їх». І все-таки першим ученим, хто логічно вивів з подібних фактів можливість існування вихідної індоєвропейської прамови, був сер Вільям Джоунз, який писав 1786 року: «Санскрит, при всій його стародавності, має дивовижну структуру;  він є досконалішим від грецької, богатшим від латини, але при цьому в його дієслівних коренях і в граматичних формах виявляється виразна подібність з обома цими мовами, що не могло статися випадково, ця подібність настільки велика, що жоден філолог при дослідженні всіх трьох мов не може не прийти до висновку, що вони пішли з одного загального джерела, якого, очевидно, вже не існує. Аналогічні, хоча і не настільки очевидні підстави маються для припущення про те, що готська і кельтська теж мають загальне походження із санскритом;  до цієї ж родини мов може бути долучена й давньоперська». Джоунз не заглиблювався в цю проблему, але вже в роботах Р.Раска і Ф.Бопа (бл. 1815) було розпочато систематичне дослідження індоєвропейських мов і закладені основи порівняльної індоєвропеїстики.

До мов, виділеним Джоунзом, — латини, грецької, індійським, кельтським і германським, — Бопп у 1816 додав іранські, Раск у 1818 — балтійські і слов’янські, та знову Бопп у 1854 — албанську. Вірменська, що раніше вважалася одним з іранських діалектів, була визнана 1875 р. Хюбшманом самостійною індоєвропейською мовою. Приналежність тохарської до індоєвропейських мов була доведена Ф.Мюллером у 1907, клинописної хетської — Б.Грозним у 1915, лувійської — ним же (пізніше), ієрогліфічної лувийської — И.Гельбом і П.Мериджи, лідійської та лікійської — Мериджи, палайської — Г.Боссертом. Яке-небудь споріднення індоєвропейської родини мов з іншими мовними родинами — семітської, уральської, алтайської й ін. — поки що переконливо не продемонстровано. Індо-хетська теорія Э.Стертеванта, що розглядає хетську і деякі інші анатолійські мови як паралельну індоєвропейським самостійну, хоча й споріднену, групу, не має достатніх підтверджень.

Індоєвропейська прамова була, безсумнівно, флективною мовою, тобто її морфологічні значення виражалися за допомогою зміни закінчень слів; у цій мові була відсутня префіксація і майже не було інфіксації;  вона мала три роди — чоловічий, жіночий і середній, розрізнялося не менш шести відмінків; іменники і дієслова чітко протиставлялися;  була широко поширена гетероклиза (тобто нерегулярність у парадигмі, ср. fero : tuli або I am : I was). Згідно класичної схеми, система фонем включала чотири класи проривних приголосних (глухі непридихові, глухі придихові, дзвінкі непридихові, дзвінкі придихові) з чотирма позиціями артикуляції (велярні, лабіовелярні, дентальні, лабіальні);  два плавних (l, r), два півголосних (y, w), два носових (m, n), один сибілянт (s), але жодного фрикативного (за винятком s) і жодної африкати. Усі носові, плавні і напівголосні на найпізнішій стадії існування індоєвропейської мови могли виступати в двох функціях — складовій і нескладовій. У ранній індоєвропейській малися тільки три власне голосні фонеми — a, e і o (довгі і короткі); пізніше до них додалися i, u, і скорочений — . Наголос був рухливим і мав цілком визначені морфологічні функції. Існувала досить розвинена система чергувань голосних, що виконували морфологічні функції, пережитки якої почасти збереглися — наприклад, в англійській (порівн. give, gave, given; drive, drove, driven; sing, sang, sung, і т.п.) та, меншою мірою, в українській (порівн. забирати, заберу, убір). Корені модифікувалися доданням праворуч одного або більше кореневих визначників (суфіксів) і закінчень.

Порівняння індоєвропейських мов уможливило певною мірою реконструювати матеріальну і духовну культуру, звичаї, спосіб життя і соціальні інститути давніх індоєвропейців — людей, що говорили спільноіндоєвропейською мовою. Так, з того, що в латинській мові є слово mel, у готській — , у грецькому — , у давньоірландскій — mil, у хетській клинописній — melit й усі вони означають «мед», можна уявити, що індоєвропейці були знайомі з цим продуктом;  а якщо порівняти латинське bos, умбрське bue, давньоірландске bo, англійське cow, латиське g ovs, старослов’янське gov-e-do, тохарське ko, грецьке , вірменське kov, авестийське gau та ведійське ga s, які означають «корова» (рідше — «бик» або «віл»), стане очевидно, що індоєвропейцям були відомі корови. На підставі такого роду міркувань з достатньою певністю можна стверджувати, що індоєвропейці розводили домашніх тварин, зокрема овець, собак, корів, кіз, свиней, качок, гусаків, а пізніше — коней;  що вони обробляли землю за допомогою плуга;  що вони сіяли ячмінь, пшеницю, просо, овес і полбу;  і що вони мололи зерно й одержували з нього борошно. З диких тварин знали ведмедя й вовка, з дерев — бук, березу, дуб і сосну. З металів їм, імовірно, була відома лише бронза або мідь. Як видно, це були люди пізнього кам’яного віку, і, як показує німецьке слово Messer «ніж», вони були знайомі з кам’яними знаряддями для різання. Messer походить від давньоверхньонімецького mezzi-rahs, з mezzi-sahs, перший елемент якого — *mati- (англ. meat «м’ясо»), а другий є спорідненим з давньоанглійським seax «меч» і латинським saxum «камінь»; повністю усе слово позначає ніж, зроблений з каменю і використовуваний для розрізування м’яса. (Дослідження подібних фактів називають лінгвістичною палеонтологією.)

За допомогою цього ж методу можна спробувати ідентифікувати «прабатьківщину» індоєвропейців, тобто останню територію їхнього розселення перед першим поділом, що відбувся якнайпізніше в III тисячоріччі до н.е. Широка поширеність позначень для «снігу» (англ. snow, ньому. Schnee, лат. nix, грец. , русск. сніг, литовск. і т.д.) та «зими» (лат. hiems, литовск. ziem , рос. зима, грец. ведійське him s), на противагу відсутності єдиних позначень для «літа» і «осені», ясно вказують на холодну північну прабатьківщину. Про це ж свідчить наявність назв дерев, приведених вище, при відсутності або пізній появі назв дерев, що ростуть у средиземноморському ареалі та вимагають теплого клімату, — таких, як фігове дерево, кипарис, лавр і виноградна лоза. Назви тропічних і субтропічнсх тварин (як-от, кішка, осел, мавпа, верблюд, лев, тигр, гієна, слон) теж пізні, у той час як назви ведмедя, вовка й видри — ранні. З іншого боку, присутність цих назв тварин і рослин та відсутність назв полярних тварин (тюленя, морського лева, моржа) і рослин виразно говорить проти полярної прабатьківщини.

Назви букового дерева, меду, а також лосося, що зустрічаються лише в окремих регіонах світу, цілком однозначно вказують на Європу; причому лосось (нім. Lachs, рос. лосось, литовськ. la i ; тохарске laks значить «риба») не водиться ані в Середземнім, ані в Чорному морях, так що єдине море, про яке могло йтися, — Балтійське. Одним із учених, що відстоювали балтійську гіпотезу, був Г.Бендер, інші дослідники називали прабатьківщиною індоєвропейців Скандинавію, Північну Німеччину, Південну Росію разом з Дунайським ареалом, а також киргизькі й алтайські степи. Теорія азіатської прабатьківщини, досить популярна в 19 ст., у 20 в. підтримується лише окремими етнологами, але відкидається майже всіма лінгвістами. Теорія східноєвропейської прабатьківщини, яка знаходиться на території Росії, Румунії або балтійських країн, знаходить підтвердження в тім факті, що індоєвропейський народ мав давні й тісні контакти з фінськими народами на півночі та з шумерською і семітською культурами Месопотамії на півдні.

Завдяки розвиткові ареальної лінгвістики склався новий і досить плідний підхід до проблеми реконструкції індоєвропейської культури. Було помічено, що крайні області індоєвропейського ареалу (латинська і кельтська, з одного боку, та індійська й іранська — з іншого) виявляють безліч слів релігійного, соціального і політичного характеру, що зв’язані з твердим патріархальним суспільним ладом. Такі слова, як латинські flamines, pontifices, кельтське druides, а також індійські gur -, brahm n-, говорять про те, що в цьому суспільстві існувало панування жрецьких колегій, що усно передавали сакральні знання. Ці слова, безсумнівно, збереглися від давнішого періоду і свідчать про те, що індоєвропейське суспільство колись мало релігійно-аристократичний лад, заснований на твердій соціальній диференціації. Пережитки такої соціальної структури можна простежити в пізніших кастах Індії, які практично цілковито відтворюють систему суспільного устрою давньої Галлії, як вона описана Цезарем, а також Давньої Ірландії і Рима. Центральні області індоєвропейського ареалу (німецька, балтійська, слов’янська, грецька, вірменська) утратили всі або більшість з цих термінів і демонструють в історичний час набагато більш демократичний лад, за якого влада царя, знаті й жерців невелика, жрецьких об’єднань мало, а політичні та судові справи вирішують народні збори.