Хведiр ВОВК

БІЛЯ МОРЯ — МІЖ БАСКАМИ

 

I

 

Поки то з його вирвешся, з отого Парижа!.. І тiльки тодi, як вже вирвешся, то почуєш, який то у йому чоловiк робиться втомлений. Нема, мабуть, мiста на свiтi, окрiм, може, Лондона або Нью-Йорка, де б так переїдало, так нiвечило чоловiка, як у Парижi… Не у тому Парижi, куди пани їздять гуляти та розкидати не ними заробленi грошi, а в тому, що працює без вiдпочинку, що не має часу й глянути на усi отi дива, на якi приїздять дивитись iз усiх кiнцiв свiту. Втомлює у Парижi усе: i крик, i гамiр на вулицях, i неперестанний рух того люду, що бiжить по них, поспiшаючись, щоб здобути хто хоч шмат хлiба, хто — грошей, а хто — ще бiльше грошей; втомлює й те, що трохи не на кождому ступнi треба стерегтися, щоб тебе не переїхало яким-небудь скаженим автомобiлем або ще бiльше скаженим возом, що поспiшається з молоком або м’ясом… А найбiльш усього втомлює у Парижi праця, тяжка, незмiрно тяжка праця, праця навипередки, така праця, про яку ми, слов’янськi люди, не маємо досi нiякої й гадки. Тут треба робити швидко, бо чекати на тебе нiхто не стане, треба робити багато, бо зараз знайдеться такий, що зробить бiльше, треба робити добре, бо тут абияк нiхто не робить, i той, хто зробить краще, той i стане на твоє мiсце. І так у всьому — чи се простий робiтник, чи ремiсник, чи купець, чи вчений, чи який урядник — усе одно… на кого не подивишся — тiльки дивуєшся тому, як то чоловiк тут може багато, i швидко, і гарно, i так умiючи зробити… так зробити, як не вмiють iще, та не скоро й умiтимуть робити у нас… Та iнакше й не можна — се величезна, незмiрна машина, де усе одно до одного прироблено, усе одно одного чiпляється, де нiщо не може зупинитись, де кождого тягне спереду i штовхає ззаду, де немає i не може бути вiдпочинку… І раз чоловiк устряв у се машинне життя — його закрутить, понесе, вiн уже собi не господар, вiн навiть не чує вже, що вiн i втомлений… І тiльки тодi, як часом вирвешся з Парижа, тодi тiльки почуєш, що ´вiн iз тебе зробив…

 

Мал.25. Виступ Ласкао Чикi на конкурсi берцоларiв. Свiтлина 1965 р.

обов’язком прийти до його з ранiшнiм музичним поздоровленням, що було разом i ознакою збору усiх тих, хто мав бути у «вiйськовiй» процесiї. Справдi, не­забаром зiйшлось чоловiка з 30 чи що хлопцiв у бiлих штанах, червоних поясах і по-молодецькому насунутих на одне вухо беретах — i усi з рушницями… Якi вже то були рушницi, то вже iнша рiч — були навiть i кремiннi, але не в тiм було дiло, а в тiм, щоб були рушницi, якi має право держати баскiйський народ i котрих по давнiх звичаях (фуеросах) еспанський король нiколи не смiє вiд його вiдiбрати…

 

Мал.26. Ірун. Парад на свято св. Марсiала. Сучасна свiтлина

 

Мал.27. Ґерніка.

Зала засiдань

Депутатських

зборiв Бiскаї

 

Мал.28.

Одна з

пропам ‘ятних

таблиць у

Залi засiдань

Помуштрувавшись трохи i зачувши нарештi гармату, що давала знак до початку церемонiї, фуентеррабiйське вiйсько рушило до церкви. Ми ж вибра­ли собi дорогу при виїздi з мiста таким робом, щоб побачити усю процесiю якмож найкраще. І справдi, було-таки на що подивитись: попереду парадував на своєму руденькому конику наш господар Хозе Наґуерас — у брилi, цiл­ком схованому пiд цiлим снопом рiжнобарвних стрiчок, i з превеликою шаб­люкою у руцi; за ним по чотири чоло­вiки у ряд iшло його славне вiйсько; за ними йшли двi лави таких же таки фуентеррабiйських хлопцiв, але на сей раз французiв, бо на головах у їх були по­накручуванi баранячi шкури, якими звичайно обгортують у їх ярма, щоб во­ли не намулювали собi шиї, i якi тепер становили собою — i досить навiть по­дiбно — французькi гренадерськi шапки, бо сi люди мали бути французькими полоняниками. Далi йшло ще кiлька оружних селян i везли двi маленькi гар­мати, потiм важно ступав алькад, чи вiйт, оточений своїми мiськими рад­никами, ще якiсь панки, а нарештi нес­ли хрести, дуже численнi великi корог­ви, позапалюванi свiчки у якихсь дов­гих i, мабуть, дуже важких чорних лiхтарнях, вели попiд руки пiд балдахиною якогось дуже старенького панотця, а за їм iшло дуже поважно троє попiв — двоє дуже веселих маленьких i надзвичайно товстих, iз блискучими червоними ли­цями, i один дуже сумний, довгий i над­звичайно худий, з довгим оливно-попелястим лицем i ще довшим носом — усi у якихсь досi нами ще не виданихрогатих шапках; ще далi йшли знов якiсь панки, кiлька монашок, а потiм уже сунув простий народ… Нам iз їми йти не було найменшої охоти, бо коло каплички нагорi ми вже побували ранiше i знали добре, як то далеко i високо i по якiй дорозi треба було туди дряпатись […]

Далеко цiкавiшою, але для нас цiлком неприступною була друга рiч — конкурс поетiв. Ся цiлком середньо­вiчна забава вiдбувалася таким робом, що на один балкон на мiськiй площi, переробленiй, як ми казали, на амфiте­атр, виходив один поет i починав у довгому вiршi вславляти мiсто Фуентеррабiю, тамошнiх жiнок i гарнi празники. Потiм на другiм балконi з’являв­ся другий поет i, вiдповiдаючи пер­шому, теж вiршами мусив сказати щось ще гарнiше, а до того ще також ввiчливо трохи посмiятись з його. Перший вiдповiдав i т. д. — i усе оце у довгих римованих iмпровiзацiях, як кажуть, дуже спритних i талановитих. На ве­ликий жаль, ми могли тiльки чути вiршi, але цiлком їх не розумiли… i при­ходилось бiльше дивитись на публiку i дивуватись, яка вона охоча до поезiй i з яким запалом вона слухала поетiв, нагороджаючи їх великими криками i бучними оплесками…7

Чудний i дуже цiкавий народ отi баски. Самих себе вони звуть Euscaldunes, а свою мову euscara — себто «сло­во», «рiч» — мовлячi люди, виходить зов­сiм так, як то кажуть: словени антитеза нiмцiв…8 Мова їхня, як то видно з того, що усi вирази, дотичнi металiв i домової худоби, узятi з iнших мов (арiйських або семiтських), склалася, мабуть, iще в часи передiсторичнi, за кам’яної ще доби9, а самi вони кажуть, що Адам говорив з Богом по-баскiйському, i дуже сердяться, коли хто сьому не дуже-то вiрить… Як вказують географiчнi назви, вони жили колись далеко ширше, нiж тепер, по обидва боки Пiренейських гiр10. Страбон розказує про кантабрiв — мабуть же, не про кого iншого, як про їхнiх прадiдiв — що їх було дуже трудно приборкати: вони спiвали бувши розi­п’ятi на хрестах, а як було їх оточували з усiх бокiв вороги, то, не маючи надiї вирватись, вони вбивали один одного i самих себе, аби не датись живими i не стати невiльниками. За час еспанського вже панування вони завше боронили свою полiтичну самостiйнiсть i авто­номiю, свої давнi звичаї. А звичаї у їх були такi, що баска, його хату, його коня і його зброю нiхто не смiв торкнути: навiть коли його позивали до суду, то нiхто не мав права турбувати його у його хатi; коли ж наставав час, то вiн приходив до суду сам. Вони й тепер встоюють iще за тi права, fueros11 […]: вони думають, що король не має, напри­клад, права будувати на їх землi нi фортецi, нi навiть хати, що еспанське вiйсько навiть пiд час вiйни не має права без їх дозволу вступити на їх землю далi, як до вiдомого дерева на кордонi, що усi податки мусять визначатися i видава­тися їхньою краєвою радою i йти тiльки на потреби краю; коли ж що платиться королевi, то тiльки як подарунок. На народних вiчах у їх мають голос усi — i заможнi, i бiднi однаково, по деяких мiсцях навiть i жiнки.

 

Мал.29. Храм-усипальня Лойоли в Аспейтiї (Ґіпускоа)

Одначе ж еспанський уряд, особливо вiд 1839 року12, не дуже-то звертає увагу на усi отi fueros i на усякi народнi права, i через се баски завше незадоволенi i зав­ше на сторонi давньої бурбонської мо­нархiї, яку силкується репрезентувати тепер дон Карлос13. Сьому немало пома­гають i баскiйськi попи, якi дуже всто­юють за давню, необмежену королiвську власть i за вигнаних iз Еспанiї Бурбонiв. А вони мають на баскiв страшенно вели­кий вплив, бо вони говорять до їх у їх рiд­нiй мовi14, якої не хотять знати еспанцi, запевнюють нарiд, що баскiйськi давнi права вернуться тiльки з давньою монар­хiєю, i боронять людей перед урядом. Чи справдi тiї попи так встоюють за баскiй­ськi народнi права, чи тiльки туманять бiдний народ, щоб iще бiльше держати його у своїх руках, — се трудно сказати, а вiрно тiльки те, що вони у баскiв у над­звичайно великiй пошанi i держать їх у найбiльшiй темнотi i ще бiльшому послу­шенствi у себе. Ми мали нагоду пере­свiдчитись у сьому на самих собi. Вже пiд кiнець нашого побуту в Фуентеррабiї наша куховарка Марiя призналась нам, що двi старi тiтки нашого господаря Наґуераса i вона сама з самого ж нашого приїзду сушили собi голови, аби розв’я­зати дуже важке питання: якої ми вiри?.. Що не католики, а стало буть, i не хрис­тияни, то се видно було зразу, бо до церк­ви ми не ходили, у недiлю не празникували i, здибуючись на вулицi чи бiля моря з попами, їм не кланялись… Сказать би жиди, то й не жиди, бо й свинину їли, і шабасу не справляли… Дiйшло дiло навiть до того, що старi тiтки послали Марiю до попа, щоб запитати його, чи не буде часами грiха служити у нас?.. Пiп дуже практично вiдповiв їй, що як добре платимо i до своєї вiри її не навертаємо, то грiха нема ще, а як ми поїдемо вже собi геть, то на всякий випадок посвятити хати все-таки не завадить… Не дурно й сам великий Гнат Лойола був з баскiв…

А поки ми придивлялися до баскiв, лiто посувалося та посувалося, настали великi осiннi приливи i ми раз дуже гарно скористувались їми, щоб назби­рати собi рiжних морських звiрят. Пе­реїхавши до Гендая, де скелi зсуваються у море повiльними терасами, ми пiшли до моря саме в таку годину, коли воно починало вiдходити вiд берега, зоставляючи у заглибленнях пiдводних скель, до яких тiльки й можна дiстатись що в дуже великi одливи, — страшенну силу всякого морського добра: молюскiв, ракiв, морських звiздань, морських їжакiв, актинiй, медуз i такого iншого… У кожнiй ковбаньцi ми знаходили що-небудь i дуже цiкаве, i дуже красиве… мiй приятель знайшов навiть неве­личкого електричного ската, i той таки добре стусонув його, коли вiн ухопив його до рук. Понабиравши усього того добра повнi торби, ми вернулись додому, де у нас був мiкроскоп i деякi iншi прилади до порiвняючої анатомiї, i дов­го ще користувались нашою здобиччю, яка до самого виїзду жила у нас у морськiй водi по склянках на вiкнах […]

Трохи не цiле лiто менi прийшлось усе ж таки бiльше або менше працюва­ти: я саме порався тодi коло своїх «Rites et usages nuptiaux»15 — правив коректи перших аркушiв i дописував кiнець. Отже ж уранцi та по обiдi я сидiв у себе у хатi та писав, а над вечiр виходив поблукати десь понад морем або по до­розi, що йде по горi, обгинаючи скеляну гору, яка далеко висувається у море на захiднiй сторонi Фуентеррабiї […]

А приливи ставали день у день усе бiльшими i море робилося вже часами занадто сердитим i навiть небезпечним. Приходячи уранцi купатись, ми знахо­дили у наших кабiнках стiльки пiску, що треба було його вигрiбати, та й море у найбiльшу воду не тiльки доходило до кабiнок, а вже починало бити хвилями об стiнку, а скаженi хвилi перекидали свої запiненi гребенi навiть на дорогу, що бiгла мiж нашим двором i морем. У такi часи вже годi було й купатись, бо могло вхопити i вдарити об скелю абощо… На­рештi одного ранку ми побачили свої кабiнки вже перевернутими i з пола­маними дверима, i нашi господарки — тiтки Наґуераса почали вже їх розбирати і переносити до оселi. Не було вже чого бiльше сидiти у Фуентеррабiї — треба було їхати… Та й час уже був, усiм нам уже було треба до Парижа.

Пiсля довгої безсонної дороги ми приїхали нарештi на gare Montparnasse втомленi, невеселi… Ранок був темний, iшов дрiбненький паризький дощик, було холодно i непривiтно, повiтря якесь брудне й вонюче. Мовчки ми стиснули одне одному руки i мовчки поїхали кожний з своїми пакунками до себе… i знов почалось щоденне па­ризьке життя […]

 

 

ПРИМІТКИ

1 За кордоном Хведiр Вовк (1847—1918) опинився надовго в 32 роки, виїхавши з Києва нелегально, аби уникнути суворого покарання за спробу переправити в Україну пiдпiльну друкарню. Цим епiзодом завер­шилася активна участь його в роботi Київської Громади в 1870-х роках. За час спiвпрацi з Громадою вiн, бiолог за освiтою, пiд впливом М. Драгоманова й В. Антоновича почав займатися українською етнографiєю, археологiєю та iсторiєю культури, чим згодом забезпечив цим наукам визнання в Европi, пiднiсши їх на рiвень найрозвину­тiших народознавчих наук того часу.

По восьмирiчних мандрах Европою Хв. Вовк осе­лився 1887 року в Парижi. Вчений далi студiював тут антропологiю, порiвняльну етнографiю й археологiю. Саме в Парижi вiн пiдготував свої великi працi фран­цузькою мовою, що зробили його вiдомим у науко­вому свiтi. Одна — про побратимство в Українi — опублiкована в журналi «Mélusine» 1891 року, iнша — про весiльнi обряди й звичаї в Українi — в журналi «Anthropologie», № 2-3 за 1891-1892 роки.

Якраз згадки про пiдготовку другої з названих праць до друку у вмiщених тут подорожнiх нотатках Хв. Вовка (наприкiнцi тексту) дають змогу приблизно датувати його лiтню подорож до Басконiї. Вiн завва­жує: «дописував кiнець» дослiдження — отже, текст його ще не був до кiнця складений у друкарнi; «правив коректи перших аркушiв» — отже, складання вже поча­лося. Таким чином, iмовiрним часом баскiйських вака­цiй Хв. Вовка можна вважати 1890 або 1891 рiк. Дату­вання гранично уточнюється в працi О.Франко «Федiр Вовк» (Федiр Кiндратович Вовк (1847—1918): Дослi­дження. Спогади. Бiблiографiя / Ред. М. Антонович. — Нью-Йорк, 1997. — (Джерела до новiтньої iсторiї Украї­ни. — Т. IV). — С 9-237). Тут на с.125 читаємо: «З серп­ня по жовтень 1891 р., протягом двох мiсяцiв, Вовк жив в Еспанiї в Фуентеррабiї як учитель дiтей Шеболдаєвих, про що вiн згадує в листуваннi з Франком».

Чому ж цi нотатки Хв. Вовка побачили свiт лише через 12 рокiв пiсля подорожi? Як зазначає Ю.Іванченко, «у 1903 роцi Вовковi вдалося вперше пiсля тривалої пере­рви побувати в Українi (пiдавстрiйськiй. — К.Т.). На запрошення Наукового товариства iменi Тараса Шевченка, зокрема його голови Михайла Грушевського, вiн приїхав улiтку до Львова i разом зi своїми послiдов­никами здiйснив кiлька експедицiй […]» (Іванченко Ю. Видатний вчений i патрiот України // Вовк Хв. Студiї з української етнографiї та антропологiї. — К., 1995. — С.5). Очевидно, саме тодi для популяризацiї наукового доробку вченого й опублiковано його нотатки про подорож до Басконiї. Готуючи їх до друку, автор, певно, вiдредагував дещо й зробив кiлька явних вставок до тексту, помiтних на с. 18,26,232 першодруку.Як видно з його нотаток, у Країнi Баскiв Хв. Вовк довший час прожив у Гондаррибiї-Фуентеррабiї, ча­сом «їздячи […] верстов за 30 i далi» по її околицях, зокрема до Іруну, Гендаї, — i «подивитися на Байонну та на Бiариц».

2 Лянди — неродючi, пiскуватi або болотянi рiвнини у Францiї.

3 Печиння — уламки побутової керамiки або гончар­ний брак.

4 Есп. Arriba! — букв. «Вгору! Пiдводься! Сiдай!» (у транспорт).

5 Хв. Вовк наводить мiсцеву «народну етимологiю» вiд лат. fons, есп. fuente «джерело,». Справжня баскiйська назва мiста — Hondarribia походить вiд баск. hondar «узбережжя», пор. hondartza «пляж» i має численнi аналогiї в iнших краях, зокрема й у нас — Ялта, Алушта — вiд гр. γιαλος «берег» (за А. Бiлецьким).

6 Хоча будинок ратушi в Ірунi справив на Хв. Вовка враження «незграбного», його структура, як видно з iлюстрацiї, вiдтворює давнiй мiсцевий тип високої оборонної вежi в центрi будинку, до якої згодом до­будовано з чотирьох бокiв «зовнiшнiй пояс» при­мiщень, на поверх нижчий. У Басконiї збереглося кiль­ка споруд такого типу.

7 На вiдмiну вiд стiлькох штучно вiдроджених порiвняно недавно европейських традицiй «для ту­ристiв», конкурси берцоларiв у Басконiї — справдi давнi й автентичнi. Вони й досi iснують в автономнiй Країнi Баскiв i є однiєю iз запорук дальшого виживан­ня баскiйської мови. Сучаснi змагання берцоларiв, трансльованi Баскiйським телебаченням (ЕТВ), збирають мiльйонну авдиторiю телеглядачiв.

8 Ці твердження потребують ширшого коментарю. За да­ними сучасної лексикологiї, баск. форми Euskara, Euskera, Eskuara «баскiйська мова», як i Euskaldun, Eskualdun «баск, баскомовна людина», вiдображають досить пiзнi середньовiчнi поняття. Щодо назви мови, то її утворено за допомогою регулярного суфiкса, вживаного i в назвах iнших мов, напр., Italiera, Ukrainera. Однак на вiдмiну вiд них, Eskuara утворено не вiд географiчної назви країни, а вiд слова esku «рука, право»: пор. esku.era «юрисдикцiя», букв. «перебування пiд рукою» або еsku.alde «комарка (адмiнiстративна одиниця)», букв. «область (alde) права» чи «область пiд рукою, пiд орудою». Цьому поняттю «мови (своєї) комарки», «наської мови» протистоїть erd.ara «чужа, iноземна мова», що на пiвдень вiд Пiренеїв означає передусiм еспанську, а на пiвночi — французьку (<erdi «середина, центр; половина», пор. Erdi Aroa «Середнi Вiки»). Щодо етнонiма Euskaldun, Eskualdun, то вiн справдi означає «особу, яка знає i звичайно вживає баскiйську мову, незалежно вiд походження — згiдно з народними уявленнями». Пiдкресливши останню обста­вину, проф. Ш.Кiнтана пояснює далi, що «це слово ви­никло, очевидно, в часи, коли давнi gens або племена васконiв об’єдналися в боротьбi з вестготами, i попереднє уявлення кровної спорiдненостi поступилося мiсцем по­няттю мовної спiльностi: Eskualdun <*Eskuar. dun <Eskuara «баскiйська мова» (r>l) + dun «суфiкс володiн­ня чимось»; пор. bizar.dun «бородань» (<bizar «борода»), haur.dun «вагiтна» (<haur «дитина»), diru.dun «гро­шовитий» (<diru «грошi») тощо. Нарештi, мiркування в цьому контекстi про слов’ян i нiмцiв, за теперiшнiми науковими уявленнями, також не дуже коректнi, бо вiдображають тiльки досi поширенi стереотипи «на­родної етимологiї» за принципом «найближчого схо­жого»: слов’яни — буцiмто вiд слова (а там, де є «акання» — вiд слави), а нiмцi так названi, бо начебто «нiмi». Усвiтлi сучасної кельтологiї не виключене походжен­ня слова нiмцi вiд кельт. nemet — «високий», пор. ма­дярське német «нiмець», а слов’яни — вiд кельт. slo(g) «слуга» + gwene- «венет», тобто, «слуги венетiв», що вiдповiдає дiйсним обставинам ранньої iсторiї слов’ян. Див. докладнiше: Тищенко К.М. Кельтськi етимологiї: I. II. Етнос (1, 2) // Мовознавство. — 2003. — № 4. — С. 3-16; №5.- С. 34-42.

9 Баскiйську й далi вважають «мовним Матузалемом» Захiдної Европи, адже iсторiя її носiїв у Европi може налiчувати до 40 тисяч рокiв (нагадаймо, ще першi iндоевропейцi з’явилися в Европi на Балканах «лише» 7 тисяч рокiв тому). У межах контенсивної типологiї мов тепер установлено, що баскiйська належить — пе­редусiм за незаперечними ознаками граматичної будови — до так званих ергативних мов (ще без назив­ного вiдмiнка) — разом з кавказькими, кетською, бури-ською та iншими. Розвиток ергативних мов iсторично передував поширенню мов номiнативних — з наявнiстю називного вiдмiнка, до яких належить переважна бiльшiсть теперiшнiх мов Евразiї.

10 Справдi, за даними топонiмiки баскiйськi географiчнi назви масово поширенi на схiд до Андорри (< баск. hamar iturri «десять джерел»), а далi спорадично — до Швейцарiї.

11 Вiд VІІІ столiття формуються дрiбнi баскiйськi християнськi князiвства, з яких згодом видiлилися королiвства Астурiя i Наварра, анексованi Кастилiєю в ХІІІ— ХV столiттях. Вiдтодi баскiйськi провiнцiї дi­стали в Кастилiї особливi привiлеї (фуерос), якi до 1789 року мали й баскiйськi провiнцiї у Францiї.

12 Очевидно — 1879 року.

13 Дон Карлос Молодший (1848—1909), живучи на вигнаннi, за традицiєю пiдживлював Карлiстський рух. Його претензiї на еспанський трон сприяли розв’язанню кривавої громадянської вiйни 1879 року.

14 Баскомовна церква справдi була i є такою впродовж пiвтора тисячолiть, що робить її бастiоном, як не цитаделлю, виживання баскiйської мови.

15 «Rites et usages nuptiaux» (фр.) — «Весiльнi обряди i звичаї» — праця Хв. Вовка.

 

Примiтки й добiр iлюстрацiй Костянтина ТИЩЕНКА