Костянтин ТИЩЕНКО

 

МЕХАНІКА МЛИНОВА

 

 

Підказана п. Сергієм Білоконем пропозиція редакції часопису „Пам’ятки України" відсвіжити події майже сорокарічної давності заскочила автора зненацька. У студентські роки, самостійно мандруючи по Україні („Світ який! Мереживо казкове..."), я був вражений самотньою величчю вітряків — уже тоді переважно напівзруйнованих — і водночас їхньою беззахисністю. Той захват перед творами безіменних народних майстрів і передчуття приреченості цих будівель (їх ніхто не збирався лагодити) спонукали майбутнього філолога приділити їм крихту неміряного замолоду часу.

Дев’ять етюдів зроблено за кілька денних сеансів упродовж одного року -21 липня 1960 і 22 липня 1961-го. Перший із зображених вітряків – чотиримаховий – стояв тоді коло шляху на околиці села Малі Пріцьки Ржищівського району на Київщині, де автор гостював улітку у свого приятеля Володимира Перміньова, майбутнього скульптора. Першого ж дня увечері я написав акварель „Вітряк у надвечір’ї, а через день, 23 липня Володимирів сусіда — літній мірошник дозволив мені змалювати зсередини цього млина, що тоді ще діяв, та охоче дав пояснення. Потім, уже в Києві, виготувано допоміжного кресленика та два аксонометричні ескізи. Тодішній дев’ятнадцятирічний студент, заворожений дивовижею дерев’яної техніки, на жаль, не занотував прізвища свого гостинного інформатора: якось не вірилось, що вся та жива етнографія незабаром просто відійде в непам’ять разом із старшим поколінням.

Восени того ж року під час студентських сільськогосподарських робіт у селі Великій Стариці, під Борисполем, в обідні перерви вдалося зробити ще чотири ескізи олівцем напівзруйнованого шестимахового вітряка край шляху до сусіднього села Сулимівки. Наші ідейні керівники іронізували: „Що, Тищенку, не всі ще вітряки й церкви перемалював?" На наступний рік, коли я був у родичів на Сіверщині, в давньому селі Клишки під Шосткою припадає   ще один етюд — восьмимахового вітряка (здається, при дорозі на село Собич), –– уже не традиційної, а модернізованої конструкції.

Так за два літа тема начебто була вичерпана. Етюди й польові записи лягли в шухляду, аж до 24 серпня 1997 року, коли писалася ця стаття. Порівняно швидко пригадати й відтворити опис основних конструкцій та кінематичної схеми вітряка дав змогу термінологічний реєстр, укладений за матеріалами 1960 року.

 

Побудова вітряка (іл.1). Дуже поширений в Україні традиційний вітряк складався з рухомого навколо потужної вертикальної осі дерев’яного двоповерхового приміщення, „підвішеного" на брусовій прямокутній конструкції на рівні другого поверху, з додатковою опорою ліґерами першого поверху на змащувану дігтем поверхню зру́бу на фундаме́нтах. Нерухомими частинами вітряка були тільки фундамент, зруб і центральний стовп. Решту млина –– приміщення з дерев’яною механікою та ґанком — можна було розвертати в потрібному напрямку назустріч вітровому потоку за допомогою зовнішнього хвостовика з колесом від воза на кінці (див. іл. 2,9).

Як видно зі схеми (іл.1), горизонтальна брусова конструкція на рівні підлоги другого поверху спирається на міцну дубову, також горизонтальну, крижовню́, яка може   обертатися  на  металевій   осі,  забитій у торець тримального стовпа — дуба. На чотирьох кутах цієї конструкції кріпляться своїми серединами наріжні вертикальні тримальні опори — роговики́́. Нижні кінці їх розміщували на око з запасом нижче від площини зрубу. Це давало можливість після побудови цілого млина та його у́садку вже насамкінець підвісити до них і закріпити вільно складеш на зрубі ліг ери підлоги першого поверху, причому так, щоб забезпечити їх ковзання по намиленому стільцю, сила опору якого була б сумірна із зусиллями одного або кількох чоловіків при переміщенні хвостовика (перекочуванні колеса на його кінці).

На верхніх торцях цих 4 роговиків розміщується прямокутна горизонтальна брусова конструкція на рівні стелі другого поверху, над якою монтується дубовий чотиригранний (формально — восьмигранний) вал з насадженим на нього великим млиновим колесом усередині вітряка. В пази, зроблені в голові́́  ва́лу (зовні передньої стіни) пропускаються навхрест два підраме́нки (у новіших типах вітряків їх було З або 4), до кінця яких кріпляться залізними шта́бами чотири раме́на (або відповідно 6 чи 8) з ма́хами або шми́ґами. Ці останні являють собою легкий дерев’яний каркас з тонких рейок під однаковим кутом нахилу до фронтальної площини крил. До них під час роботи вітряка кріпиться па́рус з цупкої тканини.

На акварелі (іл.2) під вітряком добре помітний зруб (крини́ця, столе́ць), по якому ковзають лі́ґери, коли млина розвертають проти вітру за допомогою видного на передньому плані хвостовика з колесом. Затильні двері помітні зразу над хвостовиком, основні ж виходять на просторий дерев’яний ґанок при лівій стіні, до якого під’їздять підводою. Виразно видно, що нижні / кінці роговиків звисають нижче від площини зрубу.

Крутячись на вітрі, крила обертають вал і вели́кий триб (млинове колесо), від якого рух передається через мали́й триб до розміщеного на одній з ним осі ве́рхнього жо́рна. На однотонній акварелі — сепії (іл.3) горішнього поверху млина в селі Малих Пріцьках хвостовик вала — вгорі ліворуч, великий триб — праворуч, голова вала з крилами за стіною — ще правіше від глядача. Далі варто дослівно відтворити супровідний авторів текст 1960 року, який досконало продовжує опис іл.3: „На передньому плані — пу́дло, на якому два жо́рна: спі́днє і ве́рхнє, котре видко на малюнку. Зразу над жорном — кори́то з зерном, над коритом — кіш. Ву́хо корита притискається до чотиригранної в перерізі сохи́, тобто осі, на якій сидить мали́й триб. Цей останній складається з двох кружці́в (вербових), в які зачоповані 8 ціво́к (грабових), що міцно притискаються до кружців двома залізними ри́фами. Ці 8 цівок малого трибу зчеплені з 32-ма па́льцями (грабовими) великого три́бу або млино́вого ко́ла (колеса), що сидить на одному валу з ма́хами або шми́ґами. Зліва вгорі видко хвостови́к, що закінчується ві́ссю, обладнаною ке́рнером.

З майже сорокарічної віддалі цей пасаж заслуговує на скупий філологічний коментар. При слов’янському походженні більшості наведених назв впадає в око й значна кількість германізмів: триб (нім. Trieb — тех. „джерело руху" від treiben — „рухати"), шмиґа (нім. Schmiege — „складанка" від schmiegen — „складатися, притискатися, прилягати"), рифа (нім. Riefe — „жолобок, паз, канавка"), ліґер –– „лежак" (нім. liegen – „лежати"), кернер (нім. Kern — тех. „стрижень, осердя"). Деякі дослідники вважають германізмом і слово вал. Ці фахові германізми закономірно продовжують список численних загальноукраїнських запозичень з німецької: дах, льох, ґанок, нирки, фах, рахунок, дякувати, мусити тощо. Вони однозначно вказують на першоджерело технічних новацій у своїй галузі. Професіоналізм пальці також виглядає калькою з нім. Finger — тех. „штифт, зубець”. З українського діалектного матеріалу цікава архаїчна для південної Київщини форма пу́дло„підлога” –– очевидний полонізм (від імовірної метатези *pódło(g), podłóg), що також вказує на західне походження самої реалії. Полонізмом є і крижовня (польс. krzyżownica – „те саме” від krzyż  „хрест”). Є в сучасній польській мові і застаріле слово stołec — „престіл, трон”.  Показове розмивання первісного сенсу окремих запозичень, що свідчить про їхній тривалий вжиток в українському середовищі без опертя на мову-першоджерело: так, назва рифа перейшла з жолобка на металевий обруч, закладений у нього; значення слова триб змінилося від „джерело руху” до „колесо”; пудло стало позначати не стільки рівненьку підлогу під жорном, як кільцеву загородку зі щільно підігнаних клепок довкола жорен.

На однотонній відмивці чорною аквареллю (іл.4) зображене те саме приміщення з протилежного за діагоналлю кутка (роблячи попередній етюд, художник сидів на сходинці видної в глибині іл. 4 драбини, а тепер перемістився на мішок із зерном праворуч од вікна на іл.3). Вгорі дуже добре видно надійну брусову конструкцію великого триба на валу. Помітна більшість із його 82 пальців, зчеплених із цівками малого триба, насадженого на чотиригранну залізну соху з розгалуженням (його не видно) на рівні верхнього жорна, оточеного кільцевою загородою на горизонтальному пудлі. Зразу над жорном — корито з зерном: добре видно його дерев’яне вухо, що притискається до чотиригранної осі, — вона термосить корито під час роботи, і зерно рівномірно висипається. Над коритом — кіш, куди збіжжя засипають з мішка.

Зійшовши  драбиною на нижчий поверх  вітряка,  бачимо  інтер’єр, зображений на акварелі (іл.5) та її графічному повторенні (іл.6) з точки в правому задньому кутку млина. На передньому плані, ліворуч від мішків із збіжжям добре видний дуб, — навколо якого весь вітряк може повертатися, підтримуваний спертою на нього крижовнею (вгорі під стелею). Праворуч від дуба — внутрішня брусова конструкція, що є опертям для пудла і жорен над –– стелею першого поверху. З круглого отвору посередині стелі проходить продовження сохи — кругле в перерізі чорне залізне веретено́. Зразу над стелею воно пропущене крізь видний в отворі круглий ва́ржіль,  яким зачоповано центральний отвір у спідньому жорні, аби через нього не висипалося борошно. Через помітну ліворуч від отвору в стелі похилу ри́нву  (закритий жолоб) щойно змелене борошно з-під жорен спрямовується в підставлений знизу мішок (його не видно за центральним стовпом). Поряд із ринвою в глибині малюнка помітні двері (місце для них обрано оптимальне). Праворуч від дверей на мотузку звисає овальний формою подйо́мник на кінці горизонтального рухомого бруса — лігуля́тора, з’єднаного ще через два таких самих бруси з п’ято́ю під кернером веретена.

Кінематичну схему регулювання помелу за допомогою цієї системи показано в лівій частині аксонометричного кресленика (іл.7). Червоні стрілки позначають фіксовані точки опертя, чорний контур — положення системи при дрібному помелі, червоний — при грубшому. Очевидно, що з опусканням підіймача, наприклад, на 3 см, протилежний кінець цього ж бруса підноситься на 2–3 мм, середина перпендикулярного бруса — на 1 мм, середина третього бруса в точці опертя кернера веретена — на 0,5 мм (!). Водночас верхній кінець веретена, впертий у по́рплицюметалевий стрижень в отворі верхнього жорна – на стільки ж підносить його над cпі́днім ка́менем. У такий спосіб дрібність помелу можна було регулювати практично з будь-якою бажаною точністю. На фрагментах 1 і 2 зображено принцип будови старої порплиці. та модернізованого бала́нсу: у вітряку в Малих Пріцьках уже діяв баланс, але стара порплиця зберігалася в закутку про запас.

На цьому ж кресленику вгорі зображено дивовижний механізм гальмування й зупинки млина. На дві третини довжини зовнішнього кола великого триба його з мінімальним прозором облягає, не доторкаючись, зігнуте наче величезна літера С потужне дерев’яне гальмо́ (частково видне на відмивці, іл.4). Всі мої спроби розгледіти десь сліди стикувань деревини були марні. Як розповідав мірошник, гальмо робили з суцільного стовбура спеціально відшуканого в лісі кривого, але міцного дерева, яке після первинної обробки штучно деформували за технікою згинання полозів саней. (Дерево зрубують восени, обтісують ще більше з увігнутого боку, а потім добре розпарюють і згинають дугою („натягають”) навколо величезного пня або між кількох щільно вирослих дерев, де й залишають на рік; згодом його доводять до потрібної кривини сокирою, а готове гальмо притирається вже в роботі.

За допомогою механічного ланцюгового привода сполучений з гальмом важкий дубовий важіль з додатковим тягарем на кінці (дуб) може легко опускатися, тягнучи за собою гальмо, яке щільно притискається до великого триба і зупиняє його. При цьому і гальмо, і поверхня триба дуже розігріваються. У цій частиш кінематичної схеми чорним контуром показано робоче положення, а червоним— стан загальмування й зупинки млина.

На етюдах олівцем (вересень 1960 р.) зображено шестимахового вітряка біля села Великої Стариці (іл.8), його вигляд зблизька (іл.9), деталі конструкції голови вала з трьома підраменками для 6 рамен (іл.10) та дещо іншою конструкцією криниці (стільця, зрубу): вона тут зовні чотиригранна, але має ще 4 внутрішні врубки, які перетворюють її активну поверхню на восьмикутник (іл.11). У кутку малюнка збереглися цифри; це формат аркуша: очевидно, розміри зрубу були тоді приблизно заміряні, але не записані... Поновний докір тодішній авторовій недосвідченості.

На акварелі 1961 року (іл.12) восьмимахового вітряка з околиць села Клишків видно цілком іншу, рішуче модернізовану конструкцію. Дерев’яний корпус вітряка став нерухомим. Це восьмигранна піраміда зі зрізаною верхівкою, накрита здатним повертатися круглим дерев’яним барабаном з валом, трибом та крилами під металевою крівлею зі шпилем і громозводом. Встановлення крил проти вітру досягалося тут уже іншими засобами -лучковою конструкцією з жердин, нижній кінець якої фіксувався в ґрунті під власною вагою.

До першого враження від стрункого динамічного силуету нового вітряка долучаються зворушливі деталі: сандрик над вхідною брамою — аби дощ не затікав, штаби залізні на воротях — для міцності, ще колодка висить ціла, ще низ зашальовано... Дивно, але доводиться визнати, що цей останній вітряк також несе на собі невигубний відбиток свого часу — доби несправджених сподівань хрущовської відлиги. Вдивляючись в інженерне розв’язання основних вузлів нової конструкції, переконуємося в низці її переваг. Перебравши найкраще з традиції, цей вітряк цілком міг її продовжити: стійкіший, досконаліший, з довшими й численнішими крилами, він був явно потужніший від своїх попередників.

Не помогло. Навіщо була енергія вітру державі з неміряними багатствами і найпередовішою у світі економікою? До початку розмов про неперспективні села лишалося ще 15 років, до дискусій про екологію — 20 років, до чорнобильського прозріння — 26.