Костянтин ТИЩЕНКО

 

ЛИТВА НА СІВЕРЩИНІ

Топонімічні свідчення


-- Частина І --

 

На перший погляд, гідно подиву, як мало лишилося в пам’яті народу спогадів про перебування українських земель у складі Литовської держави. Вочевидь, наступ­ні події польської доби, пов’язані з формуванням нової української державності, цілком затерли ті давніші спогади. І тільки віками паплюжена й переслідувана українська мова зоставалася «німим» для людини пере­січної, невтаємниченої, однак промовистим для фа­хівця свідком тих давніх життєдайних взаємин.

Наші запозичення з балтійських мов, передусім литовської, не просто численні:  вони утворюють один з найколоритніших пластів української «лексичної ментальності», українського світосприйняття. Літера­турна мова органічно ввібрала в себе такі мальовничі, барвисті слова балтійського походження, як:  баюра, блазень, валандатися, верша, відлига, вовкулак(а), гаразд (лит. geras «добре»), гилити, гомілка, грудка, гультяй, ґеґнути, ґринджоли (лит. grįžulas «дишло, поворотний круг»)[1], джиґун, джинджеруха, жабурин­ня, жлукто, жлуктати, жужмом, заграбастати, зак­лякнути, зозуля, кавкати, капшук, карати, картати, кельма, кепсько, кишіти, клиша, клишоногий, клумба, клуня, клякнути, ковінька, копа, лайба (як показав А.Непокупний — з фінського першоджерела), локши­на, лупатий, мантачка, мул, мулкий, мурзатий, нетра, нурт, охляп, пампушка, пастка, пелька, перга, путря (лит. putra «простий суп з крупів», лтс. putra «каша»), путь-путь (до курей), садиба, стодола, скаба, скабка, скирда (скирта), суспиця, твань, толока, трощити, трям, шалапут, шлунок, шнипорити (нишпорити), шнипорка (нишпорка), юшка і десятки інших[2]. Досі широко вживаними є такі діалектні українські слова литовського походження, як бусол, бузько, жвір «грубий пісок», ме’шти «черевики» — це в західних говірках. А в східних, зокрема сіверських, — бутліти, побутліти (про кожух — «зотліти, погнисти», від лит. pūti «гнисти»);  гала’світи (у виразі «по галасвітах ходи­ти» — від лит. galas «край, кінець» + укр. світ), ґиру’н «щербатий глечик» (<лит. girūnas «хвалько»), пу’ня «невелика клуня, сарайчик», ру’пити «кортіти» (від лит. rūpėti «цікавитися, хотіти»), шамотіти (у виразі «не шамоти!» — від лит. šemeta «неспокійна людина»[3], шелюга, шуло «парканний стовп», яжук «їжак» — з типовим лит. наростком — пор. kižuk «лошатко, веред­лива дитина», kniv’uk «чайченя», діал. жудюк «горобець», поросюк, сіврюк, численні українські прізвища на -ук, -юк. Серед українців дотепер поши­рені десятки прізвищ литовського походження — Бутейки, Борейки, Войшвілло, Бурбело, Бутовичі, Нарбути, Гудовичі, Довнар-Запольський, Домонтовичі, Радивил(ов)и, Довгал(евич)і, Солтиси та інші.

Така досі жива присутність в українській мові численних літуанізмів у різних галузях лексики неза­перечно свідчить про вагомість литовсько-українських контактів за середньовіччя і — опосередковано — про історичний внесок литовців до формування україн­ського етносу. Численні назви річок та інших водоймищ (гідроніми), а особливо — назви населених пунк­тів (ойконіми), урочищ — усі топоніми, литовське походження яких доведене і про які піде мова далі, — переконливо доповнюють загальну картину, показу­ючи те реальне географічне середовище, у якому литовсько-українська етнічна й мовна взаємодія розгорталася впродовж кількох століть.

Про плідну обабічну спрямованість українсько-литовських контактів свідчать і численні українські запозичення в сучасній литовській мові, більшість з яких прийшла до неї безперечно за часів Великого князівства Литовського. Для прикладу досить згадати кілька найтиповіших з-поміж детально досліджених А.Непокупним, Ю.Лаучюте, Е.Гринавецкенє та інши­ми:  akraicas < окраєць, akraičikas < окрайчик, anūkas < онук, anūkė < онука, čerenas < черінь, dieška < діжка, gagan~çius < kahançyk, kazokas < kozak, kurapka < kurip­ka, Nepras < Dnipro, padalionis < podolqnyn, privietoti (XVI ст.) < pryvitaty, striekà, striechà < strixa, trivoti < тривати, ulioti < гуляти, večerioti < вечеряти тощо[4].

Дослідники наголошують на тривалості слов’яно-литовських і зокрема українсько-литовських контак­тів. Це доводить і сама звукова форма збережених литовських запозичень. Так, коментуючи походження назв урочища Упла (с. Корюківка Чн[5]) та лісу Упла (Зноб-Новгородський р-н Су), відомий український літуаніст А.Непокупний відзначає їхню граничну близькість до литовського першоджерела — «зменшу­вальної форми типу лит. upelė від лит. upė «річка»[6]. Це ж стосується і назви заснованої литовцями на Дніпрі нижче Кременчука фортеці Упск (XVI ст.). Проте однокоренева назва урочища на Житомирщині — Вупло або назва р. Вопь містять на початку протетичне в-, а це вказує на значно давніший час їхнього вживання в слов’янському середовищі. Аналогічну думку вислови­ли В.Топоров і О.Трубачов, пишучи про «різний час засвоєння слов’янами ... з одного боку, назви У па, в якій припускається найпізніше знайомство (слов’ян) з цією балтійською формою, а з іншого боку — назв Вопь або Каспля, які були запозичені так рано, що встигли пройти довгий шлях власне слов’янської фо­нетичної еволюції»[7]. А.Непокупний доходить виснов­ку, що «деякі балтійські гідроніми Українського Полісся (Упла) й Середньої Наддніпрянщини (Упск) виразно говорять про пізнє засвоєння їх слов’янами. Причому, пізній характер запозичень може бути пояс­нений не пізньою появою слов’ян, як-от у басейні Оки, а відносно пізньою появою балтів на цих територіях, зокрема в часи Великого князівства Литовського»[8].

Литовська дослідниця Ю.Лаучюте також зазначає, що (при безперечній наявності закономірних історико-фонетичних відповідностей у питомих словах спільно­го походження в слов’янських та балтійських мовах) помітно ближчі за звучанням і значенням пари між­мовних відповідників мають бути пояснені не розвит­ком зі спільного джерела, а як прямі запозичення з литовської мови[9].

 

Литовсько-слов’янська етнічна межа в минулому

В сучасній науці вважається, що литовсько-українська етнічна межа в часи Великого князівства Литовського (ВКЛ) могла існувати лише в Західному Поліссі (принаймні для Лівобережжя така проблема ще не ставилася). Значно краще, із зрозумілих причин, досліджено литовсько-білоруську межу епохи ВКЛ. Це питання докладно вивчили Ф.Нарбут, Ф.Якубовський, П.Климас, Г.Ловмянський, В.Голубович, Є.Охманський, М.Ґрінблат, П.Ґаучас та інші. У своїх дослі­дженнях вони використовували відомості про вірови­знання населення, його матеріальну й духовну культу­ру, прізвища, археологічні, історичні і, зокрема, топо­німічні матеріали. Відомо, що традиційно «власне Литва» включала (крім теперішньої Литви») майже всю теперішню Білорусь (крім Полоцька, Вітебська, Гомеля й Мозира з околицями), Підляшшя і північно-західну третину Стародубщини[10].

Виявилося, що при встановленні литовсько-біло­руської етнічної межі цінні дані постачає топоніміка. У цій галузі відомі праці К.Буґи, М.Фасмера, Я.Сафаревича, А.Непокупного, А.Ванаґаса, Н.Бірилло, В.Жучкевича та інших. Зосібна, найхарактернішим для литовських назв давніх населених пунктів учені вважають наросток (суфікс) -ишки (лит. -iškė(s), -iškis, -iškiai). З’ясувалося, що він властивий ТІЛЬКИ литовським топонімам[11]. На мапі до статті П.Ґаучаса[12] назв сіл з цим наростком зазначено лише в Західній Білорусі близько 40 і ще 6 — на Сувалщині в Польщі. За нашими даними (див. табл. на с.106 і мапу на с.161), в Україні такі назви збереглися тільки на Лівобережжі Литвишки (2) По, Тулушки Су, зокрема — у північній Сумщині (колишній Сіверщині) — Клишки, Полошки, Обложки. З-поміж інших назв з характерними литов­ськими наростками -ани, -ейки, -ейші, -ойці на Чер­нігівщині представлені ще Білейки, (хутір) Шумейків, Шалойки (від лит. šalti, šalo «мерзнути», пор. Студене, Студенок).

Литовський наросток -ишки сусіди-білоруси іноді заміняють слов’янськими -ище, -ичі, іноді — -иха[13]. Прикладів такого пристосування не бракує і в дослі­дженому нами районі:  пор. Шатрище, Банищі, Баничі;  Шапиха Чн від лит. šapas «солома»поруч з Шалойками й Білейками. Коли запозичений литовський топонім після зміни населенням своєї мови на слов’янську в якийсь момент починав сприйматися як нерозкладний, до нього могли додаватися ще й сло­в’янські афікси, як-от у назві с Гапишківка під Сосницею Чн.

Ойконіми Литва, Литовці, Литвяни тощо виникли в різний час на околиці литовської етнічної території та в колишніх литвомовних островах[14]. На Лівобережжі вони можуть походити як від етноніма, так і від назви колишніх підданців Великого князівства Литовського.

П.Ґаучас робить висновок, що там, де переважають назви зі слов’янськими коренями й литовськими наростками, засновниками відповідних поселень вочевидь були слов’яни, згодом літуанізовані (политовщені) в початковий період ВКЛ[15]. Для розглянутої нами території слушне зворотне твердження, бо корені назв — литовські, а наростки часто вже пізніші, слов’ян­ські. При цьому «подібно до того, як слов’яни прис­тосовували фонетику балтійських назв до своєї фонетики, вони намагалися пристосувати й балтійський словотвір до свого словотвору, і за деякими слов’ян­ськими формантами, що поєднані з балтійськими коренями, можна побачити балтійський афікс»[16].

Як зазначає П.Ґаучас, «синтеза наявних історичних (археологічних, етнографічних) і лінгвістичних даних дає підстави вважати, що до XIV ст. південно-східна межа поширення литовської мови стала стійкішою і змінювалася незначно аж до Люблінської унії або й дещо пізніше. Перехід з литовської мови на білоруську в південно-східній частині литовської етнічної тери­торії, за словами М.Балінського, почався за Яна Казимира (друга пол. XVII ст.) після шведських (і козацьких. — К.Т.) воєн, які вкупі з подальшими стихій­ними лихами (голод, нова пошесть чуми) вигубили значну частину людності. Нові поселенці, прибулі з руської частини ВКЛ, сприяли зміні мови серед уцілілих місцевих жителів. Литовська етнічна тери­торія з південного сходу почала скорочуватися»[17]. На користь цих міркувань свідчить те, що в околицях м. ґродна ще в першій половині XIX сторіччя говори­ли по-литовському, та й тепер тут по селах подекуди можна знайти старих дідів, які говорять литовською. Так само литовською говорили понад усім Німаном, навколо Ошмян, Мінська, Свентян, Дісни, В’язині, Волколати. На думку дослідників, литвомовні острови існували в XIV-XVI сторіччях і пізніше ще далі на пів­день і схід від сучасної литовської етнічної території, зокрема — на півдні Слонімського і Берестейського повітів. Помічено, що на теренах теперішньої Білорусі найсприятливіші умови для тривалого існування міс­цевого балтійського населення після прибуття слов’ян залишалися на вододілах річкових сточищ.

Окрім литвомовних островів, у сусідніх слов’ян­ських повітах за часів ВКЛ оселялися литовські фео­дали, які на XVI сторіччя становили там «дуже важ­ливу меншину населення»[18]. їхні поселення (маєтки, фільварки, околиці) здебільшого мали литовські на­зви, а після хрещення литовців там засновано като­лицькі парафії.

У добу ВКЛ Стародубщина й Чернігово-Сіверщина стали особливо привабливими теренами для осадників (переселенців) із власне Литви й Білорусі — насамперед завдяки своїм природним ресурсам і рідкій залюдненості. Спочатку тут розвивалися переважно промисли (уходи), а пізніше — скотарство й хліборобство, головним знаряддям селянина було рало із залізним нако­нечником, а тягловою силою — коні. Відбувалися певні вдосконалення сільськогосподарської техніки — з’яви­лися вітряки й водяні млини, більші серпи, довші коси на саженному (двометровому) кіссі з промовистою на­звою «литовки», а також литовські ціпи[19]. Таким чи­ном, залюднення нових територій Сіверщини супрово­джувалося етномовними контактами й культурним обміном між різноетнічними групами населення.

У XV сторіччі почастішали втечі українських селян від своїх панів, переважно із західних районів, де фео­дальний гніт був тяжчий. Зі свого боку, феодали схід­них місцевостей, потребуючи робочої сили, нама­галися залучити у свої маєтки втікачів різними пільгами та обіцянками. Це робили й управителі маєтків ВКЛ, якому належали величезні земельні простори[20], ґосподарське освоєння цих просторів три­вало довгий час. У ньому брали участь тисячі й тисячі людей, помітну частку серед них становили вихідці із Західного Полісся й прилеглих теренів.

За ілюстрацію до цих виявлених і досліджених істориками процесів, а також за незалежний доказ на користь їх може правити достережена нами подібність цілих систем топонімів (топонімічних ландшафтів) Підляшшя, Західної Білорусі й Сувалщини до міс­цевих назв окремих районів Сіверщини. Звичайно, ці аналогії є тільки частиною ширших топонімічних паралелей, які пов’язують слов’янський світ у широт­ному напрямку[21]. Проте не може бути випадковістю ні факт численних, до деталей, збігів топонімічних ландшафтів названих регіонів, ні мішаний склад їх — і на заході, і на сході — з литовських та слов’янських назв (див. табл.).

Як відомо, за півтораста років процес литовського осадництва набув такого розмаху на Чернігівщині, зо­крема Сіверщині, та в прилеглих «верхівських» князів­ствах по р. Оці, що спричинив політичну кризу 1500 року й перехід князівсько-феодальної верхівки цих земель разом з усією маєтністю й територією під владу Москви. Цією подією розпочалося сторіччя литовсько-московських воєн за втрачені землі.

Проте литовський осадницький потік на Лівобе­режжя не вщухав. Він попрямував на південь від втра­чених територій — у лісостеп і злився тут з потужним потоком осадників з Правобережжя. Перед цим часом землі теперішньої Полтавщини, Переяславщини і далі до Десни й Сейму через постійні наскоки татар і вибирання ясиру (бранців) практично збезлюдніли (до XVI ст.). їхнє поновне освоєння з півночі й заходу стало можливим лише у висліді оборонних зусиль Речі Посполитої:  організації козацтва та степової сторо­жової служби, досвід якої був від початку XV сторіччя набутий на Правобережжі. У зв’язку зі сказаним привертає увагу пасмо топонімів з коренем лите- на Полтавщині (Литвишки /2/, Литв’яки, Литвини) та без­посередньо на схід від неї (Литовки, Литвинівка, Литвинове), яке немовби оперізує пізнішу Гетьман­щину з півдня;  проте лише 2 села з наростками ‑ишки у назві могли бути етнічно литовськими. Інші назви, мабуть, вказують просто на підданців ВКЛ.

Відомо, що в XVI сторіччі на Лівобережній Україні структура сільськогосподарського виробництва разю­че відрізнялася від Галичини, де за сторіччя панщина виросла вшестеро, та Волині, де вона сягала 3 днів на тиждень. На сході у величезних латифундіях магнатів бракувало робочих рук. Тут оголошують «свободи» (звідси назва багатьох населених пунктів «Слобода») — пільги від панщини та повинностей на 10-20 років, і це приваблює втікачів з Правобережжя. Як пише Н.Полонська-Василенко, «країна залюднюється з казковою швидкістю. Виростали сотні, тисячі нових сіл, містечок, міст. Проте проходили пільгові роки, і селяни мусили відбувати панщину та виконувати різні повинності. Залюднення слобід почалося відразу після Люблінської унії, а перші терміни слобід закінчу­валися в 1580-их pp., і встановлення повинностей ви­кликало обурення серед людей, які вже звикли до волі й неохоче приймали панщину, навіть тоді, коли вона була менш важка, ніж та, що була колись вдома. 1618 р., коли закінчилися пільгові роки в латифундіях кн. Вишневецьких на Лівобережній Україні, майже половина селян подалася за кордон — до т. зв. Дикого поля»[22]. Сприяла цьому і тодішня слабкість Москов­ської держави, яка по династичній кризі програла війну з Річчю Посполитою і щойно знову відступила їй Чернігово-Сіверщину.

 


ЗВ’ЯЗОК ТОПОНІМІЧНИХ ЛАНДШАФТІВ ЗАХІДНОЇ БІЛОРУСІ, ПІДЛЯШІНЯ І СІВЕРЩИНИ

Західні регіони

Теперішня Сіверщина й суміжні землі

Західна Білорусь

 

м. Ошмяни — м. Сураж — м. В’язинь -

ур. Ошмань — м. Сураж Бр — с. В’язенка -

оз. Баторин — р. Дисна

м. Батурин — ресна

Сувалщина (Польща)

 

Krutyñ — Strzelniki — Kaliszki -

с Крути (2), — Стрільники — с. Клишки -

Sumki — jez. Sumowo — Dunajek -

м. Суми — с Дунаєць

Szczebra — Ber≈niki

с. Щёбри — с. Бендзики — сёздрик

Підляшшя (Польща)

 

Sura≈ — BrañskSejnyrz. Òoknia

м. Сураж Бр — м. Брянськ[23] — р. Сейм — р. Локня -

 

р. Локниця

G­uchow — Ch­opków — Òu≈ki -

м. Глухів — с Холопків — с Лужки -

Szóstka — Po­oski

м. Шостка — с. Полошки

Bia­opole — Jaros­awiec — Krupe

с Білопілля — с. Ярославёць — с. Крупець -

- Krupiec — rz. So­otwa

хут. Солотвин

 

Засади системного аналізу топонімів

Серед українських топонімів (зокрема, гідронімів) литовського походження А.Непокупний виділяє назви, що походять від етнонімів (напр., р. Литовка), антропонімів (р. Любартиха) та апелятивів (р. Кудринка — від лит. kūdra «ставок»). Для підвищення на­дійності етимологій учений залучає додаткові відомос­ті, зауважуючи, що часом досліджуваний топонім по­ходить від литовського слова, яке може вживатися в тих-таки місцевих говірках;  іноді ймовірність литовсь­кої етимології топоніма зростає внаслідок збереженос­ті його словотвірної структури (як-от оз. Вангупов Чн, від vang «сіножать над річкою» + upė «річка»). При цьому слід брати до уваги види слов’янізації балтійських назв (за К.-О.Фальком), до яких належать флективна, словотворча, перекладна та народно-етимологічна адаптація топоніма[24].

Потреба в синтетичному огляді цілого топоніміч­ного регіону, яким є Чернігово-Сіверщина, неминуче пов’язана з включенням до нього топонімів, дослідже­них з різною мірою повноти. Компенсувати цей недо­лік ми спробували якомога повнішим охопленням самого топонімічного матеріалу. Для цього зроблено суцільну вибірку потенційно неслов’янських (за коре­нями) назв Сіверщини і всіх прилеглих територій у широтному напрямку від Підляшшя до Курщини за даними топографічних карт з мірилом 1:200 000[25] (для Польщі — 1:500 000)[26]. Із здобутого в такий спосіб масиву близько 1 тисячі назв понад 600 удалося розподілити між 78 етимологічними гніздами, у межах кожного з яких топоніми для наочності були розмі­щені в єдиній базовій матриці за своєю географічною належністю до одного з 6 історичних регіонів:  Польщі, Литви, Правобережної України (та Білорусі), Лівобе­режжя (поза Сіверщиною), самої Сіверщини (північна Сумщина до Десни й Сейму) або Росії (переважно Брянщина і Курщина). Схематичне географічне розмі­щення частини наведених у базовій матриці топонімів показано на мапі (с.161). Усього в 78 етимологічних гніздах топонімів литовського походження (переваж­но часів ВКЛ) з Сіверщини представлено 76 топонімів, які мають ще 149 відповідників на решті території Лівобережжя, 164 — на Правобережжі та в Білорусі, 45-у Польщі та 79 у Росії. Першоджерелом цих п’яти сотень географічних назв виступають близько 170 ли­товських загальних і власних імен. (З огляду на знач­ний обсяг самої базової матриці топонімів вона не наве­дена, а нижче дано її спрощений семантичний опис.)

Частину етимологій установили раніше дослід­ники, на праці яких далі є посилання. Частину про­понуємо вперше після застосування до топонімічного матеріалу системного підходу, що потребує певних коментарів[27].

1. Базова матриця топонімів являє собою єдине системне зведення — класифікований масив потенційно неслов’янських за основою топонімів Чернігово-Сіверщини та прилеглих земель, послідовно інтерпретованих на литовському мовному матеріалі. Науковість самого такого підходу виправдана для даного регіону історич­ним фактом його тривалого перебування в складі ВКЛ.

2. Окремі із запропонованих 78 етимологічних рядів включають гіпотетично пов’язані з ними топоніми, ад­же об’єктивно закони звукової еволюції в галузі топо­німіки діють слабше, ніж у галузі апелятивної лек­сики — передусім через брак живого семантичного й контекстуального зв’язку, що дає більшу волю мовним ентропійним процесам, зокрема «народній етимології».

3. Розгляньмо такі три реконструйовані словотвірні ряди («пасма») топонімів: 

 

Очевидно, що для апелятивної лексики такі ряди слів навряд чи відповідали б строгим вимогам морфем­ної спорідненості. Однак серед відібраних з топокарт методом суцільної вибірки усіх (бл. 1 тис.) потенційно неслов’янських за коренем назв взаємно ближчих фор­мою не траплялось. Тому — саме в межах розглянутого масиву топонімів — запропоновані ланцюжки можуть пре­тендувати на обґрунтованість формального поєднання.

4. Звичайно, ця формальна подібність має відпові­дати (або принаймні не суперечити) іншим — зокрема семантичним і позамовним — даним. Для наведених трьох прикладів такими даними є:  а) можливість поширення ведмедів (лит. lokys) за часів ВКЛ у зарослих лісом верхів’ях місцевих річок плюс аналогія з географічно близькою назвою с Ведмеже;  б) наяв­ність традиції будувати в цих місцях оборонні або сиг­нальні башти (лит. bokštą) плюс аналогія з назвами «Перша Біловежа», «Друга Біловежа»;  в) розміщення зазначених поселень у березових лісах або гаях (лит. beržas «береза») плюс аналогія з географічно близь­кою назвою с Береза (під Глуховом) тощо.

5. Картина ускладнюється при наявності формаль­но близьких назв доведеного різного походження:  у такому разі кожну з них ми прагнули простежити до її етимона. Наприклад, хут. Солотвин Сі < лит. * с. Солотвин у Прикарпатті — імовірно, від назви солі, що там добували;  Собич, Собичеве < лит. * Собіщиці, де був маєток Собєських;  Гуди * Гудими, ані Литв’яки * Литвиненкове, адже перші компоненти цих пар —  відетнонімні, тоді як другі — відантропонімні тощо.

6. Водночас доводиться визнати, що за всієї нібито «нестрогості» об’єднання в один ряд «квазі-однокореневих» топонімів, вони все-таки поєднані в цілому такими ж звуковими еволюційними процесами, що й запозичена  апелятивна  лексика  з  іншомовним першоджерелом. Процес запозичення слова в різний час різними особами від різних осіб дає приблизне звукове відтворення іншомовного слова засобами своєї мови, чим запозичення істотно відрізняється від пито­мої, успадкованої лексики. Тут можна відзначити хіба що найзагальнішу тенденцію:  у запозиченнях голосні відтворюються менш точно, ніж приголосні (хоча і приголосні, залежно від їхньої позиції у слові, далеко не завжди залишаються незміненими). Пор.:  скирта, скирда < stirta, гаразд < geras «добре», кепсько < пор. лтс. kępsis «ненажера»;  не шамоти < šemeta;  ґринджо­ли < grįžulas;  клуня < лит. kluonas, лтс. kluons мешти, бр. манты < megzti;  путря < putra;  трям, трамок, отрама < atrama «підпора, опертя»;  укр. рупати, рупити, бр. рупець, рупіць < rūpėti;  укр. деготь, діготь, дьоготь (проте дав.-чес. dehet, слц. dent) <  лит. degutas, лтс. d•guts, d•guots — do lyt. dègti, lts. degt «hority»towo.

Запропонований далі текст є зразком застосування до зібраного мовного матеріалу методу «лінгвістичної палеонтології»:  він являє собою спробу висвітлити реалії тодішнього життя осадників через значення від­найдених литовських слів-першоджерел — коренів і основ відповідних українських топонімів Чернігово-Сіверщини.

 


Карта:



 

ПРИМІТКИ

 

 



[1] Лаучюте Ю.А. Словарь балтизмов в славянских языках. — Ленинград, 1982. — СИ.

[2] Там само.

[3] Там само. — С. 136.

[4] Див.:  Непокупний А.П. Балтійські родичі слов’ян. — К., 1979;  Лаучюте Ю.А. Зазнач, праця;  Гринавецкене Е.Й. и др. Северо­западные белорусские говоры литовского пограничья // Балто-славянский сборник. — Москва, 1972. — С.377-393.

[5] Чн — Чернігівська область. Далі вживано ще такі скорочення:  Вл — Волинська, Рв — Рівненська, Ж — Житомирська, Кв — Київська, Су — Сумська (окремо Сі — Сіверщина), По — Полтавська, Хк — Хар­ківська, Ку — Курська, Бр — Брянська, Тн — Тернопільська, ІФ — Івано-Франківська, Лв — Львівська області;  Бі — Білорусь.

[6] Непокупний А. Балтійсько-українські взаємозв’язки і паралелі // Гідронімія України в її міжмовних і міждіалектних зв’язках. — К., 1981. — С.80.

[7] Топоров В.H., Трубачев О.Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. — Москва, 1962. — С.237. ‘ Непокупний А.П.

[8] Зазнач, праця. — С.80.

[9] Лаучюте Ю.А. Зазнач, праця. — С.101.

[10] Nanke Cz., Piotrowicz L., Semkowicz W­. Ma­y atlas historyczny. — Warszawa, 1979. — Mapa 8.

[11] Safarewicz J. Rozmieszczenie nazw na -iszki na pograniczu s­owiañsko-litewskim // Sprawozdania Polskiej Akademii Umiej•tno∂ci. — Kraków, 1947. — T. XХIII;  Див. також  Narbutt T. Oznaczenie granic Litwy w­aciwej od strony S­owiañszczyzny // Pomniejsze Pisma Historyczne. — Wilno, 1856.

[12] Гаучас П. К вопросу о восточной и южной границах литовской этнической территории в Средневековье // Балто-славянские иссле­dovanyq:  1986.Moskva, 1988.

[13] Там само. — С.196-197.

[14] Там само. — С. 198.

[15] Там само.

[16] Непокупний А.П. Балтійсько-українські взаємозв’язки і паралелi. — С.67.

[17] Гаучас П. Зазнач, праця. — С.195.

[18] Ochmañski J. Biskupstwo Wileñske w redniowieczu:  Ustrój i uposa-≈enie. — Poznañ, 1972. — S.81 — 82.

[19] Марченко M.I. Історія української культури. — К., 1961. — С.97-98;  Грінченко Б. Словарь української мови. — К., 1908. — Т. 2. — С.363.

[20] Історія Української РСР. — К., 1979. — Т. 1. — Кн. 2. — С. 112.

[21] Див.:  Гідронімія України в її міжмовних і міждіалектних зв’язках;  там само і бібліографія.

[22] Енциклопедія українознавства:  Загальна частина. — К., 1995. — T. 2. — С.438.

[23] Саме пов’язаність з підляським Браньском і весь цей топоніміч­ний контекст спростовують етимологію «Брянск <— местн. н. из *Дьбряньскъ, ср. дебрь», наведену в словнику:  Фасмер М. Этимоло­гический словарь русского языка. — Москва, 1964. — Т.1. — С.225.

[24] Непокупний А.П. Балтійсько-українські взаємозв’язки і парале­лi. — С.67.

[25] Використано топографічні карти Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської, Сумської, Полтавської областей (К., 1992), а також довідник «Українська УРСР:  Адміністративно-територіальний поділ» (К., 1973).

[26] Samochodowy atlas Polski. — Warszawa, 1976.

[27] Див.:  Lyberis A. Lietuviu˛-rusu˛ kalbų žodynas. — Vilnius, 1971.